Христич Іван, 7 клас, Кременчуцька гімназія №26 Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Крупа Олена Іванівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мене звати Іван, мені тринадцять років. Мешкаю в мальовничому селі  Потоки на Полтавщині. Своє дитинство проживав, як і всі діти: садочок, молодша школа, спілкування з друзями, улюблені справи. Я не замислювався, скільки кроків треба зробити, щоб дістатися до кінця двору чи скільки разів піднятися нагору. Просто йшов, біг, спускався сходами. Але одного разу все змінилося…

Коли мені виповнилося дев’ять років, лікарі діагностували тяжке орфанне захворювання. Я побачив такий відчай в очах батьків, що ніколи його не забуду.

Мої рідні зіткнулися з безпорадністю, не знаючи, як допомогти, як заспокоїти, як зупинити біль. Вони не могли зрозуміти, чому це сталося зі мною, як змиритися з тим, що їхній син втрачає здатність самостійно рухатися, бути фізично вільним. Я перестав ходити. Більше не відчуваю м’якість трави під ногами, не можу піти туди, куди кличе серце, бігти назустріч вітру.

Згодом мої батьки змогли взяти, як-то кажуть, себе в руки. Вони почали шукати допомогу, зв’язуватися з лікарями, стали моєю опорою. Мої рідні були готові боротися з усім світом, щоб я перестав відчувати себе самотнім.

Тим часом я був приємно вражений небайдужістю оточення. Мої вчителі не злякалися труднощів, а знаходили інші шляхи для навчання, адаптували матеріали, щоб я міг зрозуміти й вивчити те, що здавалося складним. Вони навчили не боятися своїх слабкостей, а розвивали те, що є моєю сильною стороною. Я навчився спостерігати, бо тепер не поспішаю кудись, як інші люди. А моя бабуся – це приклад душевної стійкості, життєлюбства, прагнення боротися й не здаватися.

Мама приєдналася до відомої громадської організації, що займається підтримкою людей, хворих на м’язову дистрофію Дюшенна, та їхніх сімей.

Ці щирі люди забезпечують доступ до медичних ресурсів і обстежень, надають психологічну та юридичну допомогу. Це не просто організація, а справжня підтримка, завдяки якій полегшується моє життя, й віра, що я не залишився наодинці з цією хворобою. А ще я знайшов добрих нових друзів. Раптом сталася жахлива подія, яка змінила все. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозумів, що війна для мене – це не лише страх вибухів, а й безсилля перед простими речами: непросто спускатися в укриття, поратися, коли відсутня електрика. У цей скрутний час мені життєво необхідно було дороговартісне медичне обладнання. Родина відчула відчай.

«А як же іншим людям? -  думав я. – Як країна тримається, коли поряд біль, руйнування?» У такі моменти я почав розуміти, яку велику роль відіграють люди, готові допомогти.

Колосальну підтримку мені надали небайдужі люди, які організували збір коштів, а ми змогли придбати необхідний прилад, що покращує якість мого життя. Звісно, іноді буває важко, бо хочеться підвестися і просто піти. А сил немає… Та завдяки СИЛІ ДОПОМОГИ відчуваю, що попри все життя продовжується. Я вчуся знаходити радість в тому, що можу. Учуся бути сильним. Учуся помічати дрібниці: як міняється небо перед дощем, як грає сонячне проміння, як кружляють метелики над квітами. Учуся надіятися. Поки є віра, я все одно рухаюся вперед, просто своїм шляхом.