Я працювала у військовому шпиталі медсестрою, в приймальному відділенні до 2016 року. Потім ми з чоловіком дізналися, що я вагітна. Він мені сказав: «Або ти народжуєш третю дитину, або залишаєшся в цьому госпіталі». Я перенесла багато, бачила поранених і вбитих на роботі. Ми вирішили виїхати з Торецька до Харкова. Жили там в модульному містечку, потім переїхали. Нам дали гуртожиток для переселенців в Дергачах Харківської області, і на цей час ми знаходимося тут.

Моя дитина була на дні народження, коли почалися бойові дії. Коли сильно стріляли, він впав і отримав травму. Ми до цього часу відчуваємо неприємні наслідки. У нього почалася епілепсія і судоми. Він отримав перелом веновидного крила зводу черепа, хребет пішов в інший бік. Зараз почалися сильні напади епілепсії, сідає зір.

Повертатися додому немає сенсу, у чоловіка там нічого немає, залишилося одне поле. Ще більш-менш там, де живе мій тато. Але коли ми приїжджаємо в гості, чуємо, як стріляють... Ми не хочемо туди повертатися.

Шахти закриті, роботи немає, нормального житла теж. Там проживають одні регресники, як нам сказали люди, якщо помре останній в Дзержинську [Торецьку], помре і місто. А міста практично там немає, можна порахувати на пальцях регресників.

Рішення про наш переїзд було прийнято спонтанно. У мене було всього 200 гривень в кишені, і ми просто сіли на поїзд і поїхали. Практично без речей... Хоча все одно тягне додому.

Хочу побажати всім триматися разом з сім'єю і вірити в те, що все буде добре.