Ніколайчук Юлія, 11 клас, Сарненський районний ліцей "Лідер" Сарненської міської ради Сарненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дибач Тетяна Антонівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна…Ще зовсім недавно я не змогла б повірити, що вона так надовго увійде в моє життя, що ось уже майже 1000 днів, як вона руйнує долі українців, змушуючи кожного обирати непростий шлях у такий важкий час. А яким ж був і є мій шлях?  Як на мене вплинула війна?

24 лютого 2022 року… День, що залишиться у пам’яті всього світу. Як я дізналася про початок війни? Напевно, як і більшість людей.

Прокинулася вранці, побачила перед собою розгублених батьків. Ніхто вголос не міг промовити це страшне слово «війна»… Вперше я його почула з телевізійних новин. Мені важко було усвідомити, що це все насправді… Здавалося, що це все страшний сон…. Зараз, пишучи цей текст, мені нелегко пригадати деталі…Але я ніколи не забуду ті дні, коли тато став до лав ТрО, коли почула перші вибухи, коли вперше провела безсонну ніч у підвалі, де у мене на руках спав менший братик, коли побачила заплакані очі мами... У такі моменти мене охоплювали паніка, нерозуміння, відчай.

Згадую той день, коли тато вперше поїхав на передову. Потім були безсонні ночі, довгі дні… Ми не знали, коли знову зустрінемося...

Побачилися через п’ять місяців… п’ять надзвичайно довгих місяців, за час яких могла чути його голос лише під час телефонних дзвінків. Були моменти, коли зв’язку зовсім не було; коли на фоні розмов було чути гучні вибухи, коли не могла спати, бо постійно за нього хвилювалася. Після таких подій я почала цінувати життя, цінувати моменти, цінувати кожну годину, проведену разом…

Ми – діти війни. Сьогодні замість того, щоб думати про майбутнє, про вступ до університету, думаємо про те, чи буде вночі лунати повітряна тривога, чи впораються сили ППО з усіма ракетами… та й взагалі - чи прокинемося вранці.

На превеликий жаль, війна забирає не тільки життя дорослих, діти теж є жертвами агресії «сусіда-ворога». Я завжди пам’ятатиму про сестричок сім’ї Базилевичів, що проживали у Львові, які загинули внаслідок удару ракети, пам’ятатиму про маленьку 4-річну Лізу, яка в момент удару по торговому центру Вінниці поверталася з мамою із занять, пам’ятатиму про 3-місячну Кіру, яка загинула разом з бабусею і мамою у момент влучання ракети в житловий комплекс Одеси… Так, я пам’ятатиму про кожну дитину, життя якої обірвалось через атаки ворога… Вони такі ж діти,  як і я, і вони так само хотіли жити, як і всі діти моєї країни… За даними ООН, щонайменше дві тисячі дітей загинули або отримали поранення з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, але справжня кількість жертв, ймовірно, набагато більша…

Найгірше те, що кожен із нас звикає до втрат, до розлуки з рідними, до ненависного звуку сирени, до новин про обстріли, до злетів МІГа, до «шахедів».

Попри все, я вдячна всім, хто наближає перемогу України. Щонайперше – нашим захисникам, завдяки яким можемо продовжувати здобувати знання, працювати, сміятися, гуляти з друзями і пити запашну каву, спокійно спати, знаючи, що вони, наші янголи-охоронці,  оберігають  небо від ракет та дронів. Щиро дякую і вклоняюся кожному, хто віддав життя за Україну, за її незалежність і суверенітет, кожному, хто бореться, як казав Тарас Шевченко, з тими, хто «неситим оком за край світа зазирає, чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину». Вдячна тим, хто розповідає світу про події в Україні, тим, хто не забуває про полонених, тим, хто щодня донатить, вдячна вчителям, лікарям, рятувальникам і кожному, хто, незважаючи на всі труднощі, продовжує працювати, жити, творити тут, на нашій Батьківщині.

Діти – майбутнє держави, і ми з братиком хочемо рости саме в Україні, я хочу тут навчатися, працювати, проживати найкращі моменти…хочу, щоби моя та кожна українська сім’я жила спокійно та безтурботно, жила так, як це було до початку повномасштабного вторгнення.

Хочу, щоб діти не знали, що таке РЕБ чи КАБ, що таке Х-59 чи «Іскандер», мрію ніколи не проживати розлуки з татом, мрію про мамину посмішку; мрію про деокуповані Донеччину, Луганщину та Крим…Це є метою кожного українця, до якої прагнемо щодня, за яку віддаємо велику ціну - життя! Але я вірю і знаю, що колись настане той довгожданий день, закінчиться війна…. і все обов’язково буде Україна!