Я живу з батьками у Снігурівці. Зайшли рашисти 19 березня і почали стріляти, розбивати все навколо у всіх напрямках. Були влучання. Все бачили: і літало над нами, і нам попадало, і касетні бомби на нас летіли. Дім пошкодили, вікна повилітали. 

Одного разу мати була у хаті й було таке сильне влучання, що їй ледве в око не вибило. Якби вона повернула трохи голову вбік, певно, уламок би пройшов наскрізь.

Бої були страшні. Три-чотири місяці ми сиділи у погребах, не виходили звідти. Як обстріл – ховалися, тікали.

Я працюю на залізниці - нам трохи платили, то мені вистачало. Я продав мопед, бо хотів виїжджати. Але виїхати не зміг, бо батько пережив два інсульти. Обоє батьків - літнього віку. Куди їх везти? У мене була машина і бензин, але я не ризикнув їхати.

У мене є поранення. 11 липня до нас так влупило, що шибки повилітали. Ми з батьками сиділи за верандою у холодочку. Була така тиша цілий день - думали, що стріляти не будуть. А тоді як влупило, я встиг тільки батьків заховати у хату, а сам потрапив під обстріл. У мене уламкове поранення попереку. Я був весь у крові. Сусід мене на мопеді віз по закутках, щоб ніхто не бачив, бо пости стояли російські. Ми доїхали до лікарні, дівчата мене прийняли гарно. Я сам витягнув уламок, дівчата зашили рану, і я повернувся додому до батьків.

Ми виживали як могли. У нас є земельний пай, нам зерно давали. Як було тихо, їздив машиною забирав мішок зерна. Плюс отримував мінімальну зарплату. Було своє господарство, кури, яйця. Потихеньку виживали.

Дай Боже, щоб скоріше ця війна скінчилася. Щоб ми жили спокійно. У нас стільки руйнувань. У нашому будинку пошкоджені вікна і шифер. Боюсь навіть починати його відновлювати, бо нещодавно знову були обстріли. Вірю, майбутнє буде хорошим. Будемо сподіватися на краще.