Ганну Ємельянову гнітить гостре почуття самотності, тому що син приїжджати не може, а поруч живе тільки старий хворий брат. Тому і мрії у жінки невеселі.
Почали нас бомбити і вночі, і вдень. Одну ногу поставлю в підвал, а другу – у двір. Бо думала: в погребі ніхто мене не знайде. Ну, загалом, страшно згадувати, зараз розплачуся. Я ж самотня, син з Луганська до мене не може приїхати.
Коли я захворіла ковідом в листопаді 2020 року, то він, навіть не знаю, яким шляхом, але приїхав і був тут цілий місяць, поки я лежала у важкому стані. Потім мене виписали, він побув ще днів десять і поїхав. Ось уже рік я його не бачу.
Тут, в селі, ще живе брат мій єдиний, йому в березні буде 85, якщо доживе. Він теж самотній інвалід, можна сказати, лежачий, на двох милицях. А навпроти порожні будинки, померли люди похилого віку.
У нас тут Польська [гуманітарна] організація є, спасибі їм. До мене ходить волонтерка, хлібець носить раз на тиждень. Спасибі, Рінат Ахметов давав продуктові набори щомісяця, мені всього вистачало. Ще якась організація гроші давала, більше двох тисяч.
Я мрію, як і всі люди, щоб закінчилося швидше це все і відкрили дорогу безпосередньо Щастя – Луганськ. Синові тут їхати всього півгодини. Ось я і мрію, щоб, коли помру, син мене ховав, а не чужі люди. Тому що нікого у мене тут не залишилося.
.png "Імена")
