Засімович Олена Іванівна 1984-08-28
Вчитель
Комунальний заклад "Вінницький ліцей №7 ім. Олександра Сухомовського
"Війна. Моя історія…"
24 лютого 2022 року поділило моє життя на ДО й ПІСЛЯ…
Напередодні я разом зі своєю сім’єю була за крок до здійснення власної мрії – придбання житла, в якому кожен матиме власний простір. Місяць збору документів, підбір ріелторів, нотаріусів, покупців, вибір банку…
О 7 ранку в четвер обірвалося все…
Сирени вили щогодини… Прийшовши на роботу, побачила нажахані очі колег… Новини… Страх… Перший вибух недалеко від міста…
Під вечір усвідомлення того, що почалася ВІЙНА…
А далі просто СТРАХ. Ні, не за себе, а за дітей… Потім відчуття, що ти сходиш з розуму. Відчай, паніка…
28 лютого 2022 року мій чоловік йде добровольцем на захист своєї сім’ї й держави.
Сльози, розпач, відчай… Я одна в цілому світі з двома малесенькими дітьми… Рідні й знайомі починають тікати за кордон. Я залишаюсь ВДОМА.
Страшно, але вже не так, адже на допомогу приходять ті, хто у житті ДО був майже чужими людьми.
Слова «ЯК ТИ?» стають найважливішими й синонімічними до Я ПОРЯД, ТИ МОЖЕШ НА МЕНЕ РОЗРАХОВУВАТИ, Я НЕ ЗАЛИШУ ТЕБЕ.
Пам’ятаю перший урок після позачергових канікул у своєї доньки. Я сиділа поряд і плакала. Колега проводила уроки теж крізь сльози. Потім почалися уроки й у мене. Я трималась до останнього, проте розплакалась, побачивши маленькі оченята, сповнені страху.
Ми боялися, але тепер РАЗОМ. Вдома – донечки, на роботі – колеги й учні, ми об’єдналися в один механізм. Ми стали незламними на початку березня 2022 року.
Пройшов рік… Ми побороли усі страхи й працюємо, ходимо в укриття під час тривог, обіймаємося, сміємося, готуємо смаколики нашим дітям, чекаємо чоловіків хоч на декілька днів додому.
Ми навчилися жити між сиренами й щодня малесенькими кроками, добрим словом наближати таку омріяну ПЕРЕМОГУ.
Все обов’язково буде… Треба тільки трошечки зачекати…
