Я прокидаюся від вибухів. Це був перший день війни. Звук важкий, глухий, незрозумілий. В голові — порожнеча. Я не одразу розумію, що відбувається. Виходжу на вулицю — люди розгублені. Ніхто не знає, що робити. Магазини не працюють. Аптеки теж. Люди розкуповують усе. У декого є запаси, у мене — майже нічого. Вдома - лежача мати, якій 87 років. Чоловік після інсульту. Через декілька місяців магазини запрацювали, але легше мені не стало. 

Я нікуди не поїхала. Що буде, те й буде. Навіть коли всі знайомі почали збирати речі, я вирішила залишитися.

У Дружківці пройшло все моє життя. Тут я вчилася, працювала. Це мій дім. Я не можу його кинути, навіть якщо стане небезпечно. Зараз допомагає гуманітарна допомога. Мені важко виживати. Я чекаю миру та повернення минулого життя.