Мирослава Сай, 9 клас
Комунальний заклад загальної середньої освіти ліцей імені Лесі Українки Жовтоводської міської ради 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Орлова Тетяна Михайлівна 

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни... Багато чого стоїть за цими словами. Раніше, колись у минулому житті, я і подумати не могла, що життя може йти паралельно з війною. Але, як виявилося, може…
Я ніколи не забуду той перший страшний день. Ранок. Я прокидаюся. Але не від звичайного надокучливого будильника, а від слів моєї мами: 
− Міро, ти сьогодні до школи не йдеш.
− Чому?
− Почалася війна.

Сонливість відразу покинула моє тіло. Нерозуміння, паніка, шок, страх. У голові купа емоцій і одночасно відмова мозку вірити в материні слова.

Деякий час здавалося, що це просто жахливий сон. Але ні, на жаль, це був не сон.  24 лютого 2022 року почалася війна, яка змінила життя багатьох людей.

Пам'ятаю перше, що я почала робити, коли трохи прийшла до тями, − виконувати мамині вказівки: набрати воду в бутлі, зібрати речі першої необхідності до тривожної валізи, знайти і покласти наші документи, виписати контактні номери телефону та інформацію про себе. Останній пункт був найскладнішим. Усім серцем я не хотіла, щоб ця інформація знадобилася. Мама пішла на роботу, а я залишилася одна з двома нашими котами і своїми думками. Набираючи воду до бутлів, я думала тільки про те, що ж буде далі. Того дня мій телефон відійшов на другий план. Тільки тоді, коли я почула звуки літаків, узяла його до рук і зачинилася у ванній, як і казала мені мама. Було дуже лячно. Страх усередині розтікався по всьому тілу, паралізуючи, збиваючи з пантелику. Уперше в житті я почала чогось настільки боятися. Щоб хоч трохи відволіктися від нав’язливого відчуття страху, почала читати повідомлення від батьків і друзів, збиратися з думками.

Саме в той час я плакала найбільше. Говорити про те, що мені тоді було погано… погано було всім. Було страшно. Ніхто не міг сказати, що буде далі. Паніка була повсюди. Люди спустошували полички магазинів, банкомати, аптеки.

Черги були на кілометри, в деякі магазини впускали обмежену кількість покупців, продукти не встигали завозити. Погані думки стали найбільшим ворогом людей, вони не давали спокійно спати та їсти. Здавалося, що почався якийсь апокаліпсис. Раніше я завжди думала, що вижити в апокаліпсис дуже легко та просто. Але не все так просто. Те, що можна побачити у фільмах або прочитати в книгах, то одне. Але зовсім інше − відчувати навислу загрозу і страх. Розуміти, що ти не можеш вплинути на те, що відбувається навкруги.

Ти біжиш у сховище, в той час як над головою летить літак-винищувач або ракета сіє навкруги смерть. Ти сидиш на валізах і не можеш уявити завтрашній день, не можеш більше нічого спланувати… 

Зараз за вікном 2024 рік. Уже 2 роки як триває повномасштабне вторгнення в нашу країну. І я вже можу точно сказати, що жити навіть під час війни можна. Так, не буду кривити душею, досі є тривога і переживання від того, що будь-якої миті потрібно буде зібрати речі та виїхати зі свого рідного міста. Ці тривоги і переживання нікуди не зникли, вони залишилися і залишаться з нами на довго, можливо, навіть назавжди.

Наразі під час тривог ми так само спускаємося в укриття, але вже без страху, це вже як звичка, на автопілоті. Але я усім серцем вірю і сподіваюся, що скоро ця звичка нам буде не потрібна.

Можу сказати, що я продовжую жити. Так, було складно, але завдяки підтримці близьких та рідних мені людей я відновила свою течію: ходжу на тренування, гуляю зі своїми друзями та сім'єю, їжджу на фестивалі, відвідую концерти, подорожую Україною. А головне — живу у своєму рідному місті та своїй рідній країні. 

Я дуже вдячна захисникам нашої України, хоробрим воїнам, що можу продовжувати жити на Батьківщині. Ми українці — єдина нація, і ми переможемо!