Мені 55 років. Живу з чоловіком в Охтирці Сумської області. Діти й онуки виїжджали, а ми зосталися, бо я не могла залишити стареньку маму, брата. 

24 лютого я прийшла на роботу – раптом пролунали вибухи. Я прибігла додому. Ми з рідними сховалися в погріб. Неподалік були обстріли – у будинку вилетіли вікна. Було страшно, але ми підтримували одне одного. 

Я ніколи не робила запаси, тому ми досить швидко залишилися без нічого. Добре, що у нас хороші друзі й родичі. Вони ділилися всім. Згодом ми отримували гуманітарну допомогу. 

Я тиждень посиділа дома, а потім вийшла на роботу. На базарі було багато голодних собак. Я їм згодувала, певно, кілограми три фаршу. 

Діти й онуки повернулися. Старша внучка досі відчуває страх. Хочеться, щоб війна швидше закінчилася, щоб Україна розквітла.