Людмила Андріївна через війну вимушена була поїхати жити з дому до доньки. Її мрія – щоб настав мир, і можна було ще пожити вдома, побувати у своєму садочку

До початку війни я жила в селі Нове Запорізької області. Усе життя пропрацювала медсестрою.

Народилася я у сусідньому селі у 1933 році, якраз коли голодування було. Я була четвертою дитиною, мамі нічим було нас усіх годувати. Вона хотіла мене лишити і не кормити. Я три дні лежала, потім прийшла сусідка. Вона мала козу і не мала дітей. Сусідка сказала, що буде мені хрещеною матір’ю і почала носити потрошку молочка. Так я вижила і виросла. Коли маленька була, я війну пережила. Німці нам хату спалили. Батьки в городі ями вирили і ми в тих ямах жили.

Зараз в мене глаукома. Я погано себе почуваю, не бачу нічого, без ліків спати не можу. Мене донька до себе забрала, піклується про мене.

Скільки жила, я ніколи не думала, що ще одну війну застану. Що будуть вбивати людей, псувати землю, палити пшеницю. Я дуже додому хочу. Молю Бога, щоб він дав нам мир. Так хочеться побути ще трішки вдома перед смертю, побувати у своєму садочку. Там нещодавно молоді дерева насадили.