Я народилась у 1957 році і прожила більшу частину свого життя в Радянському Союзі. Я ніколи собі не уявляла, що на старості років доведеться переживати воєнні події. І у перші дні я не вірила у це все. Всі мої родичі залишились у росії. Я не могла зрозуміти, чому коли я їм телефонувала, вони говорили: «Потерпите, вас скоро освободят». Я відповідала: «Приїжджайте у підвал до мене, посидіть зі мною, потерпіть». Це страшно. Це зрада.

Ми півтора місяці сиділи у холодному вогкому підвалі. Нас там було біля двох сотень осіб: і діти, і дорослі, літні люди, жінки. Було холодно дуже. Ми спали одягнені і взуті. А ще було дуже страшно. Снаряди літали над головою.

Одна касетна бомба прилетіла прямо до нас на подвір'я. Там гуляли діти. Молодому п'ятнадцятирічному хлопцю влучило прямо у спину, зрешетило її всю. Так я перший раз побачила смерть. Це було моторошно і страшно. Я досі чую як голосила над тілом його матір.

Над головою низько-низько літали літаки. Нас з них обстрілювали. А як було соромно отримувати безкоштовний суп! Я ніколи не думала, що буду стояти у черзі за безкоштовним супом. Я ненавиджу росію, ненавиджу путіна. Скільки людей знищили!

Сьомого квітня представники церкви вивезли нас до Полтави. Це було Благовіщення, я їхала і молилась Богу. Було таке небо блакитне. Дорогою ми побачили руїни Харкова. На блокпостах у нас перевіряли документи і пропускали. Чим далі їхали, тим спокійніше ставало на серці.

Ми були вражені тим, яке було життя у Полтаві у порівнянні з нашим. Моя знайома незадовго до початку війни народила дитину. Так вони сиділи півтора місяці у підвалі, не виходили навіть гуляти. Хлопчик у підвалі ріс. А у Полтаві тихо і спокійно. Прекрасне місто. Тут мені подобається. Мені допомагають, надали безкоштовний одяг. Ми ж приїхали голі-босі - і годують нас безкоштовно, і живемо, можна сказати, безкоштовно. Заселили нас добре.

Війна закінчиться, коли в росії люди усвідомлять і піднімуться проти режиму. Україна – мирна країна, нам не потрібна була зброя, ядерні бомби віддали, а вони озброювались. Тому надія тільки на росіян. Вони мають усвідомити.

Я дуже сподіваюсь, що повернусь додому. До війни весь час мені щось було не так, а зараз я думаю, що я була дурна: у нас таке було щасливе життя, як ми щасливо жили! Всього було вдосталь, нічого не бракувало. Сподіваюсь, що все буде добре. Відбудуємо міста, і наші діти та онуки будуть жити у мирній країні. Ми переможемо! Якщо у росії підніметься народ, то це буде наша перемога.