«Я тижнями не могла додзвонитися своїм рідним і близьким»

У 2014 році я поїхала на роботу в Москву. Думала, що поїду на місяць або два, а восени повернуся додому. Це затягнулося на шість років, а зараз я змушена перебувати в Петропавлівці, тому що мама старенька, їй 88 років. Доводиться бути біля неї, тому що вона не справляється сама. Тато помер в 2016 році і їй одній важко.

У мене є донька. У 2014 році вона закінчила другий курс Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Я її хотіла забрати в Москву, щоб продовжила вчитися там, але для іноземців навчання було платне, і ті цифри виявилися непідйомними для нас.

Було дуже важко дізнатися, що обстріляли Щастя, були загиблі мирні громадяни. Але найжахливіше для мене - коли тижнями не могла додзвонитися своїм рідним і близьким. У новинах весь час передавали, що обстрілювали Щастя і Станицю. Але, слава Богу, обійшлося. Дуже довго ми не могли повірити, що у нас почалася справжня війна.

Тут дуже багато порожніх будинків. Я залишила свій будинок, його розбили і тепер не можу його продати, він коштує копійки. І, звичайно, зараз дуже важко з роботою. Ми не знаємо, на що сподіватися, що робити, куди далі йти. Раніше транспорт ходив вільно, а тепер навіть в Щастя складно дістатися. Хочеться якоїсь стабільності і надії, зараз цього немає.