У Маріуполі я вже була ВПО. У мене були квартира і будинок. Коли почалася війна, я була в гостях у мами, бо я працювала в Києві. Маріуполь опинився під окупацією всього за три дні, і життя там перетворилося на пекло. Мої діти були в Києві, я не знала, що з ними. Зв'язок зник, я була в шоці. Щодня снаряди влучали в житлові будинки, горіли під'їзди і квартири. На вулицях лежали тіла загиблих, а люди намагалися готувати їжу біля будинків, хоча поруч падали міни.

Страх і жах були всюди, і здавалося, що виходу немає.

Виїзд із міста був неможливий, поки не відкрили гуманітарний коридор. Я ризикнула виїхати, розуміючи, що залишатися означає загинути. Доводилося ночувати в полі. Я їхала зі знайомими, по нас стріляли. Це було дуже страшно, але вибору не було - виживання понад усе. Зараз я далеко від дому, але подумки завжди з Маріуполем. Дуже хочу повернутися і відновити життя. Сподіваюся, що скоро настане мир, і ми зможемо жити спокійно. Щодня чекаю цього моменту і вірю в краще.