«Я не змогла поїхати на похорон, бо дороги були перекриті»

Під час війни Валентина Петрівна втратила двох близьких людей. У березні пішла з життя її сестра: через перебої зі світлом зупинився легеневий апарат, до якого вона була підключена. Валентині Петрівні навіть не вдалося потрапити на її похорон. А в травні вона поховала чоловіка, який помер від раку

Мені 70 років, я проживала з чоловіком, донькою і внучкою в місті Токмак. Російська армія окупувала його в перший день війни. Коли ми побачили на вулиці російських військових і їхню техніку, злякалися. Відразу відійшли від вікон і принишкли. Вони наставляли зброю на кожен будинок. По місту з’явилося багато блокпостів. Окупанти зупиняли автомобілі. Розстрілювали тих, хто не зупинявся. 

У мого чоловіка була четверта стадія онкології. Ліки швидко закінчилися. Ми перейшли спочатку на знеболювальне, потім – на морфій, але й по нього було страшно ходити. Та я все ж таки ходила, хоча не була впевненою, чи повернуся додому. У травні чоловік помер. Щоб проїхати на кладовище, потрібно було мати при собі паспорт. 

Ми з донькою і внучкою весь жовтень збиралися виїжджати, але то дощило, то у водія були неготові документи. Зрештою виїхали аж четвертого листопада. З Токмака до Василівки було шість блокпостів. На кожному з них російські військові перевіряли документи, а у Василівці витрушували з сумок усі речі. 

Зараз я з меншою донькою і внучкою мешкаю в Запоріжжі. А старша донька вже сім років живе й працює в Ізраїлі. Я телефонувала одній дівчині в Токмак. Від неї дізналася, що мій будинок цілий, собаку вона годує. Сподіваюся, що до весни повернуся. Хочу посадити грядку. Я й картоплю залишила на посадку. Але не знаю, чи вдасться. Якщо й повернуся, то на руїни, бо Токмак продовжують бомбити. 

Ми жили з чоловіком непогано. Другого вересня було б п’ятдесят років подружнього життя. У нас все було – і в одну мить все пішло прахом. Я щовечора і щоранку молюся, щоб швидше повернутися додому, провідати могили рідних.