Родина Інни зараз розкидана по Україні. Інні важко так жити, але повернутись додому під обстріли їй бракує сил

Родина наша: я, чоловік, син середній (донечка в нього трирічна), старший син, йому 31 рік, він інвалід, і дівчинка під опікою в мене, їй 16 років, вона також інвалід, сирота. Свекруха ще, їй 83 роки.

Ми купили в грудні будинок, переїхали – і почалася війна. 24 лютого я прокинулась від вибуху, дивлюся – чоловік побіг на вулицю. Ми не розуміли, що відбувається. Ввімкнули телевізор, побачили новини.

Пропонували евакуюватися нам, але ми думали, що незабаром усе закінчиться. Снаряди вибухали біля дому.

Ми чули, як воно летить, і не знали, куди влучить. Я сильна людина, але я зламалася. В останній день, коли нас бомбили, я попрощалася з усіма.

Приїхали волонтери на автобусі й вивезли мене з дітьми в Запоріжжя. Ми знайшли через Інтернет квртиру. Удома зосталися свекруха і чоловік.

Я живу у Запоріжжі із дітьми, син захищає батьківщину, онука в Києві - усі розкидані. Морально важко. Я не знаю, як жити далі. Дитина просить повернутися додому, а я не можу. Сім'ї немає, всіх роз’єднало. Спілкуємося телефоном, але ж то не спілкування. Живемо одним днем і не знаємо, чи доживемо до ранку.