Ганна Василівна довгий час не могла виїхати з окупації через проблеми зі здоров’ям. Там вона надивилась такого, що додому навіть не збирається.

Ми з чоловіком жили у Великій Білозерці. 20 жовтня ми виїхали у Запорізьку область, тому що мені потрібно було робити операцію на очах. Син з невісткою там залишились.

24 лютого я була в Запоріжжі, якраз здавала аналізи для операції на очах. В мене у Запоріжжі живе старший син. А 25 лютого за мною приїхав менший син і забрав додому. Приблизно в цей момент зі сторони Херсону йшла колона російської техніки у бік Запоріжжя. Ми з 25 лютого вже були в окупації.

Росіяни тероризували населення. Мого брата з сином окупанти забрали, тримали і били три дні.

Брат залишився в окупації. Його випустили, але він не виїхав. А ми з чоловіком і з середньою дочкою (вона з Дніпровки) виїхали. Тому що це було страшне життя. Я намагалась не виходити з будинку нікуди, щоб не бачитись з окупантами.

Раніше я не могла виїхати, тому що хворію на алергію: на чотири місяц,і поки цвіте амброзія і лобода, я ніби випадаю з життя. А в той час, щоб виїхати, треба було по сім-десять днів стояти у Василівці. Я просто фізично не витримала б цього.

Поки були в окупації, з їжею проблем не було тільки тому що ми мали своє господарство і їжа була своя. Я мала всі необхідні ліки, тому що на початку війни зробила запаси в Запоріжжі. А взагалі, до серпня ще возили українські медикаменти з Запоріжжя, а потім загарбники позакривали наші аптеки і відкрили свої – почали возити російські медикаменти.

Син мій захворів і змушений був купувати їхні ліки. Я не знаю що з ними не так, але вони ніякого ефекту не приносять. Ми вже з Запорізької області передавали йому ліки після того, як виїхали.

Виїхали ми швидко – нам дуже пощастило. Перепустку оформили за два дні. Коли приїхали у Василівку, йшов дощ і було лише близько п’яти машин. Тож ми, вважай, проскочили.

Зараз ми в Запорізькі області. Я зробила на одному оці операцію, а на іншому ще буду робити. Наша дочка також виїхала з окупації і теж зробила планову операцію, бо мала проблеми зі здоров’ям. Дочці взагалі операцію зробили по державній програмі безкоштовно. Ми дуже вдячні за це.

Додому ми поки не збираємось. Наш старший син зараз воює. Я думаю, якщо нам даватимуть достатньо озброєння, закінчитись війна може до весни.

Я мрію, щоб окупантів вигнали якнайшвидше, щоб все налагодилось в Україні, щоб все відбудували. Щоб ми мирно і дружно жили, щоб більше ніколи не було війни. Дуже хочеться, щоб менше гинуло людей, щоб всі залишись живі та здорові.