Меніна Галина Михайлівна, вчитель, Ліцей "Перспектива" Троїцької селищної ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Сонечко встає і шумить трава. Бачу стежку, де проходиш ти, рідна ти. Вчителько моя, зоре світова, Звідки виглядати, де тебе знайти?»,- знайомі слова відомої пісні  колись співала у якості учениці, згодом вже як учителька. І малювала собі рідну доріжку, яка веде до щастя, до незвіданого. Вона обов’язково мала бути вкрита м’якою шовковою травою, яку по боках обступають дерева, обплетені хмелем, а вдалині видніється школа, якій віддала майже сорок років. Яке ж то було щастя!

Було справжнє повноцінне життя, яке ні за які гроші не можна повернути. Яке безжально забрали російські окупанти.

Дзвоник пролунав десь о пів на шосту двадцять четвертого лютого. «ВІЙНА! Яка війна?!»- питання-відповіді, які ще мозок не хотів усвідомлювати. Протягом багатьох років доводилося навчати, давати поради, допомагати знайти вихід із різних ситуацій колегам, учням, батькам учнів…І настав час, коли не можеш дати раду собі. Так я «зустріла» війну на рідній Луганщині. Дивно звучить слово зустріла. Вона безжально вдерлася у моє життя, моїх рідних, усієї країни.

Моя доріжка перетворилася на холодну тверду бруківку, спаплюжену брудними чобітьми завойовників.

Присутність війни спочатку не так відчувалася, бо селище було вільним, як би це жорстоко не звучало за принципом « моя хатина…». Інтернет надавав невтішні відомості про окупацію населених пунктів різних областей країни, в тому числі й Луганської. Переглядала відео «теплих» зустрічей фашистської навали, пишалася життєвою позицією і відчайдушністю простих українців, з піднесеним відчуттям дивилася на жовто-блакитні прапори і слухала « ще не вмерла України..». І вірила! Свято вірила в наш народ, в нашу перемогу, « в українське довготерпіння, що  таки ж перетре каміння й по краплині вицідить воду, що розбавила кров народу».  Я мала знайти сили пройти цей шлях достойно, залишитися людиною.

Настав час, коли за свій шлях потрібно боротися. Виборювати незалежність та право на існування своєї нації.

Окупанти гадюкою заповзли в селище. З перших днів «визволення» мешканці громади «відчули полегшення» від того, що зник мобільний зв'язок , а інтернет працював тільки від домашнього провайдера; полиці у крамницях опустіли, а за ліками утворилася черга. Окупація! Вояки зайшли на подвір’я несподівано, заповзли гадюкою. Хтось підказав. Ще на ходу посипалися так звані претензії: не так навчаю дітей….примушую вчителів викладати уроки українською….заставляю одягати вишиванки…..а ще мої рідні діти мають проукраїнську позицію і погрожують нормальним людям….!

Чи говорила я щось у відповідь? Майже ні. Нікому було говорити! Оцим «визволителям»?

Які приперлися на мою землю і ставлять мені у провину те, що я з гордістю робила усе життя: жила по совісті, як навчили  батьки; виховувала своїх дітей вірою й правдою; віддавала всю себе роботі. І я розуміла, що життя вимагає від мене чогось досі невідомого, що я маю бути сильною, бо я-українка, бо « я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була».

Набагато важчі емоції я пізнала після останньої наради зі своїми «колегами». Не було тепла і живих поглядів. Я говорила, а мене ніхто не чув! Можливо, боялися…  

А ще радість в очах людей від того, скільки будуть отримувати пенсії, а ще ж Україна платить! Боже, як хотілося крикнути: «Люди добрі, схаменіться! Прийшли окупанти, плюндрують і палять вашу землю, а вам радість від грошей на крові!!!» За два тижні домовилася про виїзд. Я не вірила, що зможу вирватися з цього пекла. Знайомі і водночас «чужі» села, дорогу бачила крізь пелену сліз. Це була дорога надії. Переходячи дамбу, спостерігала реалії війни, а попереду, як дороговказ, ледь майоріли два кольори-жовтий і блакитний. Там було життя, зустріч з рідними. І треба знаходити сили жити далі! Це мій новий шлях людини із статусом ВПО, на винайманій квартирі, з однією валізою.  Але я  дихаю на повні груди своїм повітрям, спілкуюся без озирання і свято вірю в Україну!  

Знаю, що мій народ ніколи не стане на коліна перед супостатом, як це не робив тисячоліття. І я почала новий шлях. Упевнена, що це шлях до Перемоги !