Мельников Богдан, 6 клас, Миколаївська гімназія № 50 імені Г.Л.Дівіної

Вчитель, що надихнув на написання есе - Горецька Надія Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Двадцять четвертого лютого… День, коли мирний сон був порушений; день, у який загинули сотні невинних людей; день, коли російська федерація розпочала жахливий геноцид проти населення України. Для мене цей день розпочався з гучного вибуху, який відразу розбудив усіх. На годиннику - п'ята година ранку. Я лежав в ліжку і слухав кожен найменший шерех… Прогримів вибух…, два, три, чотири.

Моє серце переповнили страх і жах. Я не розумів, що це, але точно знав - це вибух бомб. Уся кімната залилася криваво-червоним кольором.

Чорне небо стало помаранчевим. Темряву вулиці розсікло яскраво-оранжеве світло. У цю мить зайшла моя мама. Вона повідомила, що почалася війна. Федерація російських орків завжди славилася своєю підлістю, але щоб бомбити зранку, коли всі сплять - це підтвердження їхньої звірячої натури. Я швидко схопився з ліжка і з мамою побіг до дверей. Пролунав вибух, але він звучав особливо, так ніби це тисяча громів пролунали одночасно. Весь будинок трясся, здавалося, ще мить, і він обвалиться. Ми вибігли до коридору. Сестра вже стояла між двома стінами.

У новинах була інформація про те, що авіація росії бомбила аеродром. У цю мить знову – вибух, дуже гучний, ніби землетрус 8 балів.

Знову тиша. Лише сусіди згори порушили загальну мовчанку. Було чітко чути, як вони спускалися сходами. Наша родина не знала, що робити. Я подумав, що варто наслідувати приклад наших сусідів і вибігти з дому прямо на вулицю, але мою думку одразу розвіяв черговий вибух… Знову думка, яка вже була за те, щоб залишитися в будинку. Мій мозок просто розривало від невизначеності. З одного боку, я хотів разом із сім'єю вибігти на вулицю і тікати кинувши все, але з іншого був аргумент залишитися.

Була дуже висока ймовірність того, що бомба може впасти прямо на вулиці і вбити все живе. Тож я чекав і слухав…

Начебто все спокійно… Цілу годину ми сиділи тихо і прислухалися до мертвої тиші. Мене трохи охопила дрімота. Сидячи на підлозі із заплющеними очима, я спав, але навіть через сон частина мене чекала наступного вибуху. Коли я прокинувся, на годиннику була шоста година. Крізь сонні очі побачив свою матір та сестру. Вони обидві були “занурені” у телефон, я повільно підповз до сестри.

Весь інтернет переповнений новинами про аеродром Кульбакіно. Відео, фото, голосові повідомлення - все це було у мережах.

Близько сьомої години я почув стукіт сходами. Тепер розпочалася справжня паніка. Було таке враження, що по сходах біжить табун коней. Сестра все ще передивлялася новини - це і не дивно, коли тобі на голову летять ракети. Далі близько сьомої тридцяти, а може, і раніше, у новинах з'явилися статті, що росія прорвала кордони і наступає з Криму до Харкова. Подумки я себе запитав: а що далі? На щастя, солдати ЗСУ хоробро билися і не дали прорватися до мого рідного міста. Далі десант окупантів намагався захопити Гостомель, де зустрів запеклий опір. Після цього Президент оголосив військовий стан. Почалася роздача зброї. Наша родина переглядала всі канали новин. Надвечір орки захопили Чорнобиль і намагалися захопити Херсон та Харків.

Але вони не врахували одного – українці це не просто комашки, яких можна так легко розчавити, українці - це нація сильних та хоробрих людей, які битимуться до останнього.

Мордор отримав гідну відсіч. Україну не залишили інші країни. Америка, ЄС та Великобританія наклали на росію пакет санкцій. Уся Україна згуртувалась і стала єдиною як ніколи... Росіяни весь день бомбардували мій рідний Миколаїв. Але українці незламні ми доводимо це й донині.

Також у цій війні сім'ї стали загартованішими, сильнішими  ніж будь-коли. Любов брата, сестри, мами, дідуся  стали найміцнішою силою у світі.

У ці важкі часи народ України став добрішим, сильнішим, згуртованішими - війна цього нас навчила.  - Ми повинні бути гуманними і ніколи не забувати, хто ми і яка сила в нас, в нашій єдності.

Так минуло двадцять четверте лютого двадцять другого року - день великої трагедії для України.

Я пишаюся, що я українець, і пишаюся, що я залишився в країні і не залишив її у важкі години. Слава Україні! Героям слава.