Петренко Діана, вчитель, Приютська гімназія Чумаківської сільської ради 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Там, де безкраї лани, безхмарне синє небо, квітучі сади і співає душа, простягаються шляхи і дороги держави, яка є моєю Батьківщиною. Такої другої немає по всьому світі, адже на щиті її захисту вже понад 1000 днів стоїть найсильніша, найсміливіша, найпрацелюбніша нація. Чому саме з цих рядків я розпочинаю свою розповідь, та тому що мене переповнює гордість, що я є українкою. Хто, як не ми, українці, показали всім, що незалежність – це не просто слово, а сенс життя, це істина, з якою ми йдемо по життю.

Попри небезпеку, щоденні вибухи та виття сирен я продовжую працювати, надихати своїх учнів на нові звершення, попри, інколи, втому та зневіру.

На щастя, всі мої рідні поруч зі мною, я не змушена чекати когось з війни. Та це зовсім не означає, що я маю стояти осторонь всього того, що відбувається на моїй землі, в моєму рідному місті-селі та й взагалі кожному населеному пункті моєї України. З початком повномасштабного вторгнення я прийняла для себе виважене і остаточне рішення, що я не полишу свій дім, все, що для мене близьке та рідне і, щоб не сталося, буду вдома. Як- то кажуть : «Добре там, де нас нема». Я теж такої думки. Війна навчила мене адаптуватися до всього і підлаштовуватися під умови сьогодення, хоч в деяких моментах буває надто складно.

Я сама зробила вибір, тож одразу не дозволяю собі опускати руки чи жалітися і підбадьорюю себе думками про те, як настане мир, як одного сонячного ранку ми всі почуємо такі заповітні слова…

А задля цього потрібно бути сильними, мудрими, стійкими та витривалими, щоб доводити раз-по-раз, хто такі українці і яку міць та силу має славна держава Україна. Я  - проста вчителька в одному з  сіл на Дніпропетровщині, що не проміняє свій рідний дім на жодні забаганки світу, адже мій дім – це моя фортеця, а моя Батьківщина – наймогутніша!