Волошина Єва, 11 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти ліцей імені Лесі Українки Жовтоводської міської ради, м. Жовті Води, Дніпропетровська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Бабенко Тетяна Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

24 лютого 2022 року назавжди змінило моє життя і життя моєї родини. Я дуже чітко пам’ятаю цей день. Рано-вранці мене розбудили слова мами: «Прокидайся, рідна, війна». Ця фраза закарбується в моїй пам’яті на все життя!

З того часу моя родина почала вчитися жити у страшній воєнній реальності. У нашому місті, на щастя, ми не відчуваємо усі жахи війни: не чуємо вибухів, не знаємо, що таке окупація та втрата житла.

Відлуння вибухів іноді чутно з найближчого до нас міста — Кривого Рогу. Але незважаючи на те, що у нас «тихо», я розумію, що таке війна і відчуваю її через роботу моєї матусі.

Не кожен знає, що у територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки існує посада соціального працівника. Це людина, яка відповідає за вручення сповіщень сім’ям про загибель, полон Героїв нашої Батьківщини, про зниклих безвісти. Також соціальний працівник супроводжує такі родини від початку отримання страшної звістки і до моменту надання всіх пільг та соціальних гарантій державою. І це — щоденна, важка робота моєї мами.

Я пам’ятаю, як мама вперше повідомила про загибель воїна з нашого міста. У той день вона прийшла додому і не могла розмовляти, дивилася в одну точку, і на очах були сльози. Я не знала, як їй допомогти і як розрадити…

Цей нестерпний біль кожної втрати ми з мамою переживали разом. Їй доводилось працювати цілодобово, адже необхідно було зустрічати наших Героїв «на щиті», спілкуватись і допомагати рідним полеглих.

Найстрашніше, мені здається, — принести в дім звістку батькам, дружині, дітям про втрату їхньої дорогої людини. Адже неможливо витримати крик і плач матері, дружини чи доньки… Цей пекучий біль всередині, який невимовно давить, довелося не один раз відчувати моїй мамі — і розуміти, що саме вона принесла в цей дім звістку про смерть.

Одного разу я їй сказала: «Мамо, не можна приймати все настільки близько до серця». Вона мені відповіла: «Я не можу йти воювати, тому буду робити якомога більше на своєму місці». І дотримується свого слова.

Пам’ятаю, як ми разом з мамою раділи, коли дізналися про звільнення з полону військового — жителя нашого міста. Моїй мамі довелося довгих півтора року підтримувати батьків цього військовослужбовця. Пізніше я дізналась, яких тяжких тортур зазнала ця людина у полоні. Я не могла повірити, що все це правда! Ніколи не думала, що люди здатні завдавати таких страждань один одному. Не розумію такої несправедливості! У голові була одна думка: «За що?»

Минулого року, у День захисників та захисниць, ми з мамою взяли купу осінніх квітів, що розцвіли у бабусі на подвір’ї, і поїхали на кладовище. Нам хотілося віддати шану полеглим Героям.

Я клала квіти, а моя мама розповідала про кожного з них — про їхні сім’ї, про героїчні вчинки цих людей. Моє місто невеличке, але жовто-блакитних прапорів на кладовищі дуже багато.

Розумію, що всі вони віддали своє життя заради того, щоб я могла вчитися, будувати плани на майбутнє і вірити у нашу Перемогу.

Війна змінила моє життя. Війна — це той час, коли ми повинні думати не лише про себе. Це час діяти і ставити самому собі питання: «А що я можу зробити, щоб наблизити Перемогу?»

У цей тяжкий для всієї країни час потрібно проводити якомога більше часу у колі своєї родини, адже ці хвилини — безцінні. Вони надають нам сили жити, боротися з ворогом та вірити у перемогу України!