Після початку війни я місяць жила під обстрілами. Було дуже страшно. Я літня жінка і пережити все це мені дуже складно. 

Під час одного з обстрілів у моєму житлі вилетіли вікна. Коли наді мною літали снаряди, я кричала онуку: «Швидше в укриття!» Деякий час жила у знайомої на ім'я Надя. У неї інвалідність, вона не може ходити.

Одного вечора я гріла їй воду для чаю, бо було дуже холодно. Почався обстріл, я вкрила Надю, а сама сиділа в коридорі. Це було жахливо, адже я не могла її взяти на руки та винести в коридор. Я кричала, аби нас врятували.

За нами приїхали знайомі та вивезли нас у більш тихий район, а першого квітня ми виїхали з міста. Всю дорогу я і Надя плакали, мені дуже важко все це згадувати.

Моє здоров’я значно погіршилось. Я не можу читати новини про Сєвєродонецьк, одразу плачу.

Мій онук захищає країну, дочка виїхала за кордон. Я сподіваюсь, що війна скоро закінчиться, і я повернусь додому.