«Я не можу ходити, тому коли стріляли, не могла ховатися»

Раніше було нормальне життя. Я інвалід дитинства першої групи. За мною доглядали батьки – я не вмію ходити. У 2015 році, під час бомбардувань маму паралізувало, і ось я не можу ходити, мама теж, і тато між нами був, хоч він також на милицях. Потім нам дали соціального працівника, дякую. І нам помагали, було дуже важко. Якби не ця війна, мама була б і досі жива.

Ми весь час тут живемо, під обстрілами, ховатись я не могла, сиділа під вікнами. І батьки не ховалися, казали: «Як ми тебе покинемо?».

Нам допомогав Фонд Ріната Ахметова з харчуванням. Дуже велика образа на цю війну. Раніше я могла проходити лікування, а тепер вже сім років його немає, нічого немає.

… В той день мати поїхала в місто на базар і почався обстріл Станиці на вулиці Островського. Мати скупилась і вже йшла назад, як почали бомбити. Вона стала тікать, казала, що бачила натовп людей, що біжать. Вона прибігла в сльозах. Каже: «За що нам це все?». Вона застала ще ту війну, пам'ятала, як вони, коли були малими дітьми, ховались під кроватями від німецьких обстрілів. І зараз знову таке саме.

Зараз живу с батьком. У дворі до цього часу уламки знаходимо. У нас, слава Богу, дім не пошкоджений, але поруч падали снаряди. Навпроти вікна все горіло. Це те, що я з вікна бачила.

Все змінилось, електрики і зараз немає, без кінця вимикається.

Зараз, звісно, все трошки заспокоїлось, але на душі так пече… Важка обстановка дуже пригнічує, через це зараз багато інсультів, інфарктів, це все пов'язано. Люди виснажені психологічно. Наче забудеш, починаєш шуткувати і посміхатись, але на душі все одно тягар остається.

Ніколи не забуду ту ніч, коли з нами це сталося. Почалися бомбандування, було дуже страшно. Зв'язку не було, швидкі взагалі не їздили. Обстріл був о другій годині ночі, а швидка приїхала лише о десятій годині ранку. Якщо б вони приїхали до мами раніше, вона могла б ходити.

Для себе, мабуть, ніяких бажань немає. Шкода дітей, які тут ростуть і молодь. Вони хорошого бачать мало.