Олена Богданівна готова була поїхати з дому у перші дні окупації, щоб не бачити російських солдат, що нахабно поводились з людьми. Але виїхати вдалося не одразу.
Ми з чоловіком жили в Запорізькій області в селі Вовчанське. Я працювала в магазині. В перший день війни прийшла на роботу і мені сказали, що почалось повномасштабне вторгнення. Коли додому прийшла, тут вже була військова техніка. Як побачила росіян, я зрозуміла, що треба виїжджати. Вони ходили по селу - було страшно, не хотілось там знаходитися. Та нас не випускали, і перевізник відкладав виїзд. Якби було можна, я б поїхала звідти ще раніше.
В той час ще не було особливих труднощів. Просто страшно було їх бачити, а в магазинах все значно здорожчало.
Мене шокувала їх поведінка. Вони казали що ми тут ніхто, а вони - господарі.
Ми виїжджали за гроші, нас вивозив перевізник. Поїхали в Запоріжжя, тому що у нас там син працює.
Я вірю, що в наших солдатиків вистачить терпіння і здоров’я нас звільнити від цієї навали. Моє майбутнє - це поїхати до себе в село і жити у власній хаті.