Марія з перших днів війни почала допомагати людям, які цього потребували, хоча її дехто й не розумів. 

О п’ятій ранку я прокинулася, щоб іти на роботу. Коли зайшла у ванну кімнату, то почула, як щось бахкає – подумала, що сусіди так гримлять з самого ранку. А коли вийшла на двір, то було чути вибухи і видно, як щось спалахує. На роботі від директора ми дізналися, що почалась війна. У колег була паніка – всі побігли по магазинах скуплятися, а я дзвонила додому – дізнатися, як діти. До кінця робочого дня ледве добули.        

В місті все закрилося: не було хліба, продуктів – не було майже нічого. Грошей теж не було, бо банкомати не працювали, а карточки у магазині не приймали. Через тиждень почало потроху все відкриватися, але продуктів було мало.

Дуже вразило, що на блокпостах у хлопців не було нічого. Я почала по друзях збирати кошти, закупляти продукти харчування і хоч якось допомагати, поки дійде допомога від держави.

Потім приїхало багато переселенців: в них були проблеми з харчуванням, особливо – з підгузками і дитячими кашами. Я знайшла волонтерів, які надіслали трохи допомоги, й роздала людям.

Але почалися якісь погляди скоса, розмови… Мене почали зневажати за те, що я допомагаю. Я була в шоці від того, що люди, які живуть з комфортом, проти того, щоб хтось комусь допомагав. Так я розчарувалася в людях, і тепер нічого не хочеться.           

В моїй родині трохи була криза з продуктами харчування, але це дрібниці. Дякувати Богу, трагічного нічого не було у моїй сім'ї. Я до війни весь час купувала багато продуктів, так що перший місяць ми легко пережили.      

Війна дуже багато чого змінила у моєму житті: я побачила, хто друг, хто ворог.

Перший місяць ми спали всі в одній кімнаті: діти сильно боялись, коли починались вибухи. Всім було страшно, підлога вібрувала. Якось менший син сказав: «Мамо, я жити хочу!» Я довго не могла заспокоїтися. Сказала, що все буде добре, що то просто грім гримить, а сирена як виє – то казала, що то пожежна машина їде. Ще діти дуже боялись літаків, тому я їм казала: "То наші нас захищають, махайте їм рукою "привіт". І так легше було. 

Дуже, дуже приємно вражена була, коли старшого сина повезли до Харкова у лікарню: світлофори майже ніде не працювали, і водії так чемно на перехресті проїжджали - пропускали один одного. Я рада, що українці так об'єдналися.

В лікарні мені весь час хотілося плакати – коли кругом все бахкає, вікна повипадали, а лікарі роблять операції! Тут руки трусяться від страху, а вони виконують свою роботу – добрі, змучені, і повні очі печалі.

Дуже рада і вдячна, що в мене є робота. Без роботи неможливо прожити, а так – і комусь можна допомогти, і собі є. Якби була можливість поміняти роботу, то з радістю би це зробила – якщо б з’явилась можливість більше допомагати.

Ми з чоловіком 22 лютого почали робити у кімнаті ремонт, але почалась війна, і вже не хотілось нічого доробляти – ледве закінчили через силу. А замовлені в інтернеті штори йшли до нас два чи три місяці, обійшовши всі міста, де бомбили. Ми на них вже не чекали, та вони прийшли – у пилюці, але цілі. Тепер я кажу, що мої штори всю війну пройшли.