Я живу в Запоріжжі. Працюю хірургом у дитячій обласній лікарні. Наразі надаю допомогу дітям-переселенцям. Поки що не збираюся виїжджати з міста, а як далі складеться ситуація, не знаю.
Про початок війни дізналася від мами. Вона живе у Миколаївській області. Неподалік від її будинку є військові аеродроми. Того ранку росіяни обстрілювали їх. На роботі усі розмовляли про війну. Мені не вірилося в те, що в наш час могло трапитися таке лихо.
У жовтні під час чергового обстрілу міста вибуховою хвилею до моєї спальні прилетіли шматки граніту з набережної.
Найбільша складність для мене – неможливість зустрітися з рідними, незважаючи на те, що вони живуть на території України. Коли була окупована Миколаївська область, я не могла провідати батьків.
За час війни я зрозуміла, що потрібно цінувати життя в усіх його проявах. Я стійка до труднощів. Розумію, що війна обов’язково закінчиться нашою перемогою. Щоправда, це буде нескоро. Думаю, що ще рік чи два доведеться почекати.
Своє майбутнє бачу спокійним і щасливим у мирній Україні.