У Ольги вдома в перші дні війни жили чотири жінки з дітьми. В той час у неї були не найкращі життєві обставини, але вона щиро допомагала людям, чим могла

Я працюю диспетчером в пожежній частині, а чоловік залишився безробітнім, коли закрили завод. Я з селища Березанка Миколаївської області.

Мені 23 лютого дзвонила сусідка: сказала, що сьогодні-завтра буде війна, бо люди масово виїжджають з Києва. Я спочатку сміялася, кажу: «Що ви чудите? Такого бути не може». Потім, на другий день, чоловіку передзвонили о пів на сьому і сказали, що почалась війна.

Згадати першу ніч важко. Ми всі сиділи на валізах, бо не розуміли, що буде далі. Від початку до мене приїхало три сім’ї з Миколаєва, потім одні з вересня переїхали в місто Южне. Навіть не пам’ятаю, як пройшли всі ці дні: ніби в якомусь страшному сні.

Я старалась допомагати, чим могла. На той момент була безробітна, але розуміла, що в мене є квартира, що я можу хоч чимось допомогти людям. До мене приїхали переселенці, і всі допомагали то продуктами, то білизною.

У моєї тітки син живе у Миколаєві. Я запропонувала допомогу, і чотири жінки з дітьми переїхали до мене. На той час в мене проживало тринадцять чоловік.

Найперше, важко було через те, що роботи не було, - але то не найбільші труднощі були. Можна сказати, дякуючи Богу, жили нормально. У нас були запаси продуктів: і картопля, і цибуля, і закрутки. Потім вони докупляли. Ми всі 13 чоловік готували та харчувались по-дружньому, всі разом.

У мене раніше було бажання виїхати працювати за кордон, а зараз я хочу тільки залишатися в своїй країні. Хоча це все не проходить безслідно. Я зараз живу на заспокійливих таблетках.

Хочеться, щоб це жахіття скінчилось якнайшвидше, щоб з нового року ми розпочали нове життя. Будемо працювати, все відбудовувати в країні, підійматись на ноги. Хочу, щоб діти пішли до школи, до дитсадочків, як раніше. Ми думали, що ми тоді погано жили, а ми свого щастя не знали.