Олена поїхала з Херсонщини на Закарпаття. Вона втратила роботу, її життя змінилось, але принаймні вона у безпеці

Я народилася в Херсонській області. Жила в Херсоні, за рік до війни переїхала у Нову Каховку. Працювала і орендувала квартиру. Ми з чоловіком розлучились, коли діти були вже дорослі. Продали квартиру, розділили гроші і почали налагоджувати кожен своє життя.

Ранком 24 лютого я побачила через вікно, як вибухнула військова частина за містом. Не вірилось, але розум підказував, що це війна. Я не знала, що робити, тому що була сама, усі рідні були в інших містах: старший син - у Харкові, молодший - у Херсоні.

Я вийшла з дому, бо не знала, що далі буде. О шостій ранку йшов автобус на Херсон, і я поїхала до своєї родини.

Усі мої документи залишилися в Новій Каховці, повернутись я змогла лише через місяць, коли росіяни дозволили переміщатись всередині окупованих територій.

В Новій Каховці також було страшно: комендантська година, російські патрулі, постійні перестрілки. Так жити було неможливо і я твердо вирішила виїжджати. Мені дивом вдалось виїхати до Кривого Рогу четвертого травня. Коли побачила наших воїнів, я готова була й землю цілувати, і їх. Я була дуже щаслива! Раділа прапору, нашим людям, нашій мові. Зараз я на Закарпатті. Роботи я не маю, але маю де жити. Я вдячна Богові за те, що Він вів і оберігав мене увесь цей час.

Мій старший син у Харкові працює, а молодший з родиною залишився в окупації. Коли наші війська визволяли Херсон, росіяни їх залякали, що будуть бої й буде так, як у Маріуполі. Тому вони поїхали вглиб окупації, в Генічеськ. Я їх розумію – вони рятували дитину. Їм там не солодко зараз, я хвилююся за них.