Тетяна Іванівна з родиною півтора місяця провела у Малій Токмачці під обстрілами без світла й газу, поки донька не знайшла перевізника, який вивіз їх до Запоріжжя 

Жили ми в селі Мала Токмачка: чоловік, син і я, пенсіонерка. Прийшлося з дому тікати: зараз ми живемо в Запоріжжі, винаймаємо житло. Мені 68 років. 

Цей день запам’ятався дуже тяжким. Я збиралася їхати до Оріхова, а мені зателефонувала донька. Сина вдома не було. Дуже важко я сприйняла цю новину, звісно.

Найбільше шокувало, що наші так звані «брати» на нас напали. Вони нам кажуть, ніби нас звільняють, тільки від кого – незрозуміло.

Поки були в селі, труднощі були. Вода у нас була, тому що в нас своя криниця. І їжа була своя, тільки хліб погано підвозили. А от світла не було: ми місяць без електрики жили. Газу також майже не було, топили дровами. Ще запаси залишалися з зими - тим і топили.

Ми одразу не хотіли їхати з дому. Аж поки в нас не почали вибухати снаряди. Я не хотіла їхати, але поїхала. А чоловік іще пізніше виїжджав. Ми виїхали десь через півтора місяця після того, як усе почалося.

Донька знайшла нам перевізника, і він нас забрав із онуком, а донька залишалася в Оріхові працювати. Ми виїхали 11 квітня. Добралися нормально. Все було спокійно, обстрілів по дорозі не було.

Звісно, в Запоріжжі спокійніше. В нас тут родичі. Далі я вже нікуди не поїду - що буде, те й буде. 

Я навіть не можу уявити, коли скінчиться ця війна. Хочеться, щоб швидше, - щоб повернутися додому.