Дмитренко Єлизавета, 2 курс, Фаховий коледж "Універсум" Київського університету імені Бориса Грінченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дмитренко Вікторія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року. Шоста година ранку. Чую мати будить усіх. Не розумію, що відбувається, але усвідомлення декількох речей приходить швидко: батька немає вдома, його викликали на роботу, а за вікном лунають вибухи. Я боюся, чи то за себе, чи то за близьких, але роблю все, що кажуть дорослі.

Той день запам'ятався тільки нерозумінням, що буде далі. День, який назавжди змінив життя багатьох людей.

Березень 2022. Ми залишилися у Києві, тільки сестра поїхала через роботу. Узяли до себе кішку у волонтерів на перетримку. Наше кошеня не дуже гарно відреагувало на це, але згодом вони подружилися. Кожну ніч лунають вибухи, я з мамою до ранку сидимо разом – або в кімнаті,  або у ванні, дивлячись як далеко стріляє. Щось робити сил не вистачає. Тільки книжку почитати, написати близьким, або допомогти комусь, якщо є можливість.

Квітень 2022. Київщина звільнена. Пам'ятаю радість, яку відчули всі, а потім - жах, який накрив, після кадрів з місць подій. Ірпінь…Буча…Гостомель…

І ось настала можливість та бажання щось робити: краще навчатися, спробувати щось нове, щоб знайти себе у житті. На деякий час забрали до себе з Великої Димерки (після окупації) нашу родичку, яка згодом поїхала до сина за кордон.

Та головне - ми змогли поїхати, щоб привітати  мою сестру  з днем народження. Мені її не вистачало.

Осінь 2022. Змінила вдруге школу, щоб навчатися в очному форматі. Страшно, але я не хотіла дозволяти війні забирати в мене майбутнє. Батьки зробили подарунок - курси графічного малювання, де були позитивні однодумці. Я почала знаходити себе знову і мати надію.

10 жовтня 2022. Перший масований обстріл. Відчуття, ніби я повернулася у перший день. Зв'язку немає, мама на роботі, але тато поряд, вдома, підтримував мене,  спілкувався.

Далі блекаут, який переносити важко, але ми трималися та допомагали тим, хто цього потребував.

Зима 2022. Я вже звикла до того, що відбувається. Тривоги, вибухи, графіки відключень... До всього можна адаптуватися. Рано чи пізно, але це приходить. Але ніколи не звикну до самого моменту - вибуху.

Або як лежу та серед ночі чую: летить БПЛА. Коридор – єдине місце, де відчуваєш себе у відносній безпеці.

Весна-літо 2023. Мій останній «Останній дзвінок». Навіть у цей день пустили кинджали. Сидячи в укритті, ми все одно співали, а хтось навіть читав вірші. Випускний пройшов спокійно після святкування в родинному колі. Вступаю у коледж, на спеціальність «Видавнича справа та редагування», і тут нарешті,  я зрозуміла, куди рухатися далі.

Увесь цей час я рятувалася книжками - іншими світами та героями, збираючи сотні історій на поличках. І тепер хотіла випускати власні.

13 грудня 2023, третя година ночі. Уламок ракети С-400 впав навпроти мого будинку. Мені ще ніколи за ці роки не було так страшно. Але часу панікувати не було. Пили м’ятний чай, закривали вибиті вікна сусідам а на ранок батьки  їхали  на роботу,  я – на навчання. Життя продовжується.

Зима 2024. Коледж пропонує курси з воєнної підготовки, і я йду - хочу знати, що зможу захистити свою родину, якщо буде потреба. Але сподівалася, що ті знання та навички мені не знадобляться.

2024 рік. Я потрапляю у збірку молодих письменників. Моя перша друкована книжка з власним ім'ям… На презентацію приїхали люди з багатьох міст: Одеса, Херсон, Харків, Дніпро… Обмінювались  досвідом та історіями. Когось із тієї збірки вже немає в живих. У кожного свої шрами – просто у когось їх видно, а у когось вони всередині душі.

Малюю для інших книжок, не втративши хист до цього. З сім’єю активно допомагаємо волонтерам, військовим та знайомим.

Обстріли все ще лякають. Але я не одна. Я знаю, що поряд зі мною люди, на яких я можу розраховувати. Все буде Україна.