Єлизавета, 2 курс, Фаховий коледж "Універсум" Київського університету імені Бориса Грінченка

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року. Шоста година ранку. Чую мати будить усіх. Не розумію, що відбувається, але усвідомлення декількох речей приходить швидко: батька немає вдома, його викликали на роботу, а за вікном лунають вибухи. Я боюся, чи то за себе, чи то за близьких, але роблю все, що кажуть дорослі.

Той день запам'ятався тільки нерозумінням, що буде далі. День, який назавжди змінив життя багатьох людей.

Березень 2022. Ми залишилися у Києві, тільки сестра поїхала через роботу. Узяли до себе кішку у волонтерів на перетримку. Наше кошеня не дуже гарно відреагувало на це, але згодом вони подружилися. Кожну ніч лунають вибухи, я з мамою до ранку сидимо разом – або в кімнаті, або у ванні, дивлячись як далеко стріляє. Щось робити сил не вистачає. Тільки книжку почитати, написати близьким, або допомогти комусь, якщо є можливість.

Квітень 2022. Київщина звільнена. Пам'ятаю радість, яку відчули всі, а потім - жах, який накрив, після кадрів з місць подій. Ірпінь…Буча…Гостомель…

І ось настала можливість та бажання щось робити: краще навчатися, спробувати щось нове, щоб знайти себе у житті. На деякий час забрали до себе з Великої Димерки (після окупації) нашу родичку, яка згодом поїхала до сина за кордон.

Та головне - ми змогли поїхати, щоб привітати мою сестру з днем народження. Мені її не вистачало.

Осінь 2022. Змінила вдруге школу, щоб навчатися в очному форматі. Страшно, але я не хотіла дозволяти війні забирати в мене майбутнє. Батьки зробили подарунок - курси графічного малювання, де були позитивні однодумці. Я почала знаходити себе знову і мати надію.

10 жовтня 2022. Перший масований обстріл. Відчуття, ніби я повернулася у перший день. Зв'язку немає, мама на роботі, але тато поряд, вдома, підтримував мене, спілкувався.

Далі блекаут, який переносити важко, але ми трималися та допомагали тим, хто цього потребував.

Зима 2022. Я вже звикла до того, що відбувається. Тривоги, вибухи, графіки відключень... До всього можна адаптуватися. Рано чи пізно, але це приходить. Але ніколи не звикну до самого моменту - вибуху.

Або як лежу та серед ночі чую: летить БПЛА. Коридор – єдине місце, де відчуваєш себе у відносній безпеці.

Весна-літо 2023. Мій останній «Останній дзвінок». Навіть у цей день пустили кинджали. Сидячи в укритті, ми все одно співали, а хтось навіть читав вірші. Випускний пройшов спокійно після святкування в родинному колі. Вступаю у коледж, на спеціальність «Видавнича справа та редагування», і тут нарешті, я зрозуміла, куди рухатися далі.

Увесь цей час я рятувалася книжками - іншими світами та героями, збираючи сотні історій на поличках. І тепер хотіла випускати власні.

13 грудня 2023, третя година ночі. Уламок ракети С-400 впав навпроти мого будинку. Мені ще ніколи за ці роки не було так страшно. Але часу панікувати не було. Пили м’ятний чай, закривали вибиті вікна сусідам а на ранок батьки їхали на роботу, я – на навчання. Життя продовжується.

Зима 2024. Коледж пропонує курси з воєнної підготовки, і я йду - хочу знати, що зможу захистити свою родину, якщо буде потреба. Але сподівалася, що ті знання та навички мені не знадобляться.

2024 рік. Я потрапляю у збірку молодих письменників. Моя перша друкована книжка з власним ім'ям… На презентацію приїхали люди з багатьох міст: Одеса, Херсон, Харків, Дніпро… Обмінювались досвідом та історіями. Когось із тієї збірки вже немає в живих. У кожного свої шрами – просто у когось їх видно, а у когось вони всередині душі.

Малюю для інших книжок, не втративши хист до цього. З сім’єю активно допомагаємо волонтерам, військовим та знайомим.

Обстріли все ще лякають. Але я не одна. Я знаю, що поряд зі мною люди, на яких я можу розраховувати. Все буде Україна.