На травневі свята у 2014-му почалися події, які до цього були в Слов’янську. Ми жили в селищі під горою Карачун. Спочатку заворушка почалася в місті. Усе було нормально. Ми не надали цьому значення, ніби все в порядку речей. Але потім відбулися події в Андріївці...

Я жінка міцна. Я і баба, і мужик, тому що в мене був чоловік-інвалід, він давно помер. Усе було на мені, абсолютно все. Ще поховала хвору доньку, тому всі події пережила легше, ніж інші. Багато, звичайно, переживали складніше.

У мене зараз у Горлівці мешкає сестра. Я за неї хвилююся, бо не відомо, чим усе закінчиться. Для мене це болісно. Вона раз на місяць приїжджала, поки коронавірусу не було. Вона в мене одна-єдина. Друга сестра молодшого віку, зараз перебуває в мене, я за нею доглядаю. Фонд Ріната Ахметова допоміг – давав гроші. У неї перша група інвалідності.

Скажу чесно, я люблю свою Україну. Я люблю свою землю, наші сади, земля – хоч на хліб намазуй. Я люблю наших людей.

Дуже хочу, щоб ми жили в мирі та могли вільно проїжджати через кордони. Я не хочу війни.

В Андріївці ми отримували гуманітарну допомогу кілька разів. Нам видавав Фонд Ріната Ахметова. Дякую за неї велике. Це нас дуже підтримало, особливо людей похилого віку, які не могли пересуватися. Це було дуже важливо, тому що люди побачили, що вони комусь ще потрібні. Рінат Ахметов – людина з великої літери, спасибі йому.