Пенсіонерка наважилась на виїзд, тільки коли уламками було пошкоджено її житло, а сама вона отримала поранення. 

Зранку 24 лютого я пішла за город хмиз збирати й побачила і почула, як бахає. Це було десь о сьомій ранку. Отак і зрозуміла, що почалась війна.

У нас майже одразу почали вимикати світло – йдеш і боїшся, що можеш десь упасти. Спасибі волонтерам, що хліб підвозили. У нас на все селище одна аптека працювала. Тих таблеток, що мені потрібні, не було, довелося в Запоріжжі замовляти.

У мене було господарство – кізочки, я не могла їх кинути. А ще собаки, коти. Тому так довго й сиділа. Виїхала я, коли вже уламком снаряду побило дах.

Снаряд розірвався, мене оглушило, далі вже нікуди було терпіти. Я зрозуміла, що потрібно виїжджати.

Йшла маршрутка, я сіла та й поїхала у Запоріжжя. Моїх тваринок зараз сусідка годує.

Жили ми мирно, а потім раз – і не стало миру. Кому ми що зробили поганого? А як страждаємо! Ніхто не думав, що таке буде. Я хочу, щоб на старості я жила в мирі та спокої, щоб не чула, як ракети свистять. І мирне небо щоб було.