Олена в Дніпрорудному знала багато кого. Її шокували звістки про тих, хто почав здавати людей окупантам

Я з міста Дніпрорудного Василівського району. Це місто гірників. В нашому місті працював Метівест, залізорудний комбінат. Зараз усе це - під росіянами.

24 лютого я була вдома, о п’ятій ранку мені зателефонував син зі словами: «Мамо, у нас тут кошмар: вибухи, люди всі бігають, паніка». Він після навчання залишився жити в Харкові, а донька з родиною живе в Запоріжжі в будинку моїх батьків. Я сказала йому терміново збирати речі і їхати у Запоріжжя до сестри.

Дніпрорудним пролетіла чутка, що росіяни вже зовсім близько. Люди були розгублені. Донька плакала в слухавку, кликала до себе у Запоріжжя. 25 лютого я поїхала з міста. Думала, на тиждень-два – пересидіти, але наше місто досі під окупацією.

Я родом із Запоріжжя. Вийшла заміж, і ми з чоловіком виїхали в його рідне місто, облаштувались. У Дніпрорудному я прожила майже 30 років. Я працювала в газеті від комбінату, спілкувалася з керівництвом, багатьох людей знала особисто, писала про них, поважала їх. Але коли я дізналась, що з’явились люди, які пішли на співпрацю з росіянами і здавали наших, у мене був шок.  Я не хочу повертатись у місто, де прожила стільки років.

Однокласник мого сина виїхав з окупації півтора місяці тому і розповів, як постраждав особисто, що бачив на власні очі. Хлопцеві 23 роки.

Окупанти увірвалися в кімнату з автоматом, забрали його. Два тижні вони тримали кількох хлопців.

Побили їх так, що ті не могли встати, щоб сходити до туалету. Їх змушували безкоштовно працювати на комунальні потреби міста.

У міськраді працював один чоловік похилого віку. Йому 72 роки, він інвалід, ходить з милицею, переніс операцію на серці. Знайомі попередили, що по нього збираються прийти росіяни. Окупанти хотіли забрати інваліда похилого віку.

Головний лікар має проросійські погляди, тож здав окупантам своїх лікарів, з якими працював багато років. У групах міста у месенджерах люди писали, що троє лікарів сиділи у підвалі побиті. Ендокринолога довели до інфаркту – жінка потрапила в реанімацію.

На початку війни ми з родиною жили у Львові, у Дніпропетровській області. Зять залишився вдома у Запоріжжі, а я з донькою та маленьким онуком намагались перечекати обстріли у більш тихих містах України. До Львова їхали з кішкою та собакою в евакуаційному потязі.

На пероні коїлось щось страшне, як у 1941 році. В Олександрії люди палками стукали по вагонах, кричали: «Відкрийте, ми також хочемо виїхати!»

А вагони були забиті, люди спали навіть біля туалетів. Вночі поїзд їхав на такій швидкості, що, здавалося, зараз з колії зійде. Їхали всі упереміж – діти, собаки, кішки. Дітей намагались якось покласти спати. Не було нічого, навіть без води деякі люди їхали, то ділилися і водою.

Ми повернулись у Запоріжжя, коли все трохи притихло, а до того майже три місяці їздили по Україні. Сина довго не бачили. Зять спочатку пішов у Тероборону, потім його забрали в армію. Онук пішов до першого класу.

Кожного ранку, коли прокидаюсь, ловлю себе на думці, що в моїй країні війна. Але потім встаю, змушую себе вдягатися, умиватися і не думати про це. Онук рятує, повсякденні турботи, зі знайомими підтримую зв’язок, допомагаю тим, хто виїхав з окпації. Але що буде з моїм життям завтра - невідомо.