«Я не хочу нічого забувати»

Переживши полон і втрату рідних людей, Валерій каже, що ставлення до життя у нього не змінилося – тільки до людей. Він навчився виживати і не побоявся почати життя з чистого аркуша на сьомому десятку.

Для мене війна почалася, коли приїхали до нас в Донецьк автобуси, почалися мітинги на площі Леніна, коли штурмували адміністрацію. Точно не пам’ятаю, але весна була 2014 року. Я бачив людей, які ходили ринком у нашому Куйбишевському районі та купували редиску. У нас таких людей немає, інший менталітет, інший говір, інший одяг.

Під час обстрілу міста снаряд «Граду» влучив мені в гараж і машину. Мій батько був хворий, він говорив: «Я народився – війна почалася, тривала війна». І зараз через наш будинок летіли снаряди, ми чули їхній писк і вереск.

Ми сподівалися, що це закінчиться якомога швидше, я говорив, що при першій нагоді треба їхати в підконтрольну Україну, тут робити нічого. Я не міг поїхати, тому що у мене були старі батьки: мати моєї дружини та мій батько під 90 років. Батько помер, коли я був у полоні, теща досі залишається в Донецьку. Вона живе своєю квартирою, своїми речами, своїм Донецьком.

З цього періоду я запам’ятав, як два роки перебував у «Ізоляції» – в полоні у Будьонівському районі Донецька. Для мене це було великою трагедією в фізичному плані, я втратив здоров’я. Із доброго – як мене звільнили за обміном.

Я не хочу нічого забувати. Я хочу знати та буду писати про це і розповідати.
Після обміну я, як і всі, знаходився у «Феофанії», у мене було погане здоров’я. Потім я переїхав до госпіталю в Циблі під Переяславом-Хмельницьким і перебував там до квітня-травня 2020 року, потім переїхав у хостел. Дочка влаштувалася на роботу, ми переселилися до Києва. Проблем ніяких немає в психологічному плані. Київ – це Україна, ми всі говоримо одною мовою.

Звичайно, я планую повернутися додому і повісити прапор над своїм балконом. Хоча втратив усе: квартиру, майно, гроші, навіть вулики на моїй дачі. Я приїхав до Києва з однією валізою, там було все, що залишилося від минулого життя. Ми почали з чистого аркуша. На сьомому десятку починаю жити заново.

Ставлення до життя у мене не змінилося. Змінилося ставлення до людей. Раніше я думав, що це друзі. Друзі друзями, але в основному це попутники.

І в полоні я навчився виживати, концентруватися на головному, другорядні питання мене просто не зачіпають.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/