Мені 32 роки. У мене є чоловік і дитина. Ми з Харкова. Зараз живемо в іншій області. Виїхали у перший день війни.

24 лютого ми прокинулися о п’ятій ранку від вибухів. Дуже злякалися. Нашій дитині тоді було всього лише два місяці.

Вибухи не припинялися. Над містом літали винищувачі.

Ми одразу зателефонували батькам і родичам. Швидко все спланували, зібрали по рюкзаку, забрали дитину й по обіді виїхали.

Спочатку жили у родичів у селі. Там не було ні магазинів, ні аптек. Перший місяць ми шукали ліки для себе й для дитини, зробили запаси. Через пів року переїхали в інше місце. Ми забрали з собою кота, тому було складно орендувати житло.

Я не дозволяю собі панікувати, тому що в першу чергу маю думати про дитину. Сподіваюся, що цього року війна закінчиться. Напевно, ми залишимося в Україні, але назавжди переїдемо з Харкова, бо я не зможу почуватися там у безпеці.