Ілля Цибін

"Я навіть уявити собі не міг, що війна так близько!"

Цибін Ілля, 16 років, Харківська ЗОШ №125

День, коли війна почалася для мене, був… Ні, не тоді, на справжньому початку війни, в 2014 році. Той день, той рік, навіть кілька років після для мене були без війни. Мені було на той час 9 років. Я бачив, що батьків щось бентежить, що вони є дуже стурбовані чимось, особливо після випусків новин. Чув їхні розмови про “війну”.

Бачив, що люди на вулицях знервовані, поводяться так, наче їх щось або хтось лякає. Але я не усвідомлював, наскільки все серйозно, що саме зламалося в поведінці дорослих.

Не міг, а скоріш за все, не хотів сягнути причини напруженого погляду тата і тривоги в маминих очах. Мені було лише 9 років… У мене все було добре й звично: сім’я, дім, кішки, друзі, школа, домашні завдання, ігри та розваги…Минав час… Все довкола наче розслабилося, пішла кудись напруга.

Це зараз я розумію, що люди просто звикли до війни. Дуже страшно, але людина спроможна звикнути до всього, до самого жахливого, це є захисною реакцією психіки.

Все було наче так само, звично, налагоджено. Були свята, веселощі, концерти, квести… Тут… Тут були… А там? За кілька сотень кілометрів на схід?

Там була інша реальність. Паралельна тій, в якій жив я. І до тієї реальності люди також звикли.

Пам’ятаю день, коли я їхав у метро. Це було років так два тому. Зайшовши у вагон, я не зразу зрозумів, що не так. Нібито звичайний вагон, з рекламою між вікнами… Та ось мій погляд зупинився на тій рекламі. І я не зміг відвести очей.

Це були фотокартки моїх земляків. Загиблих на тій самій війні, про яку я так довго і багато чув, а, виходить, що не чув зовсім. Я слухав вухами, а почути можна тільки серцем.

Їх було так багато, цих чоловіків різного віку, з різними долями. Але ж всі вони були чиїмись синами, чоловіками, батьками, братами, друзями, сусідами, колегами по роботі… Були коханими, веселими, люблячими, добрими, сумними, злими, розгубленими, сильними і хворими, втомленими і цілеспрямованими…

Вони всі були живими… Були. Це дуже страшно… Вони були колись живими. До цієї страшної війни… Я навіть уявити собі не міг, що війна так близько! Що вона так жадібно забирає людські життя!

Скільки їх, загиблих героїв на теренах України?! Невже смерть зазирнула у всі куточки нашої Батьківщини? На жаль, так… Скільки мрій перекреслила ця війна, скільки родин омила сльозами, скільки дітей подорослішало через втрату! Я раптом згадав очі матусі, ніби наново побачив їх, сповнені болю й тривоги за майбутнє. Згадав тата і зрозумів, що він більш за все хотів нас захистити і, у той самий час, боявся.

Боявся, що може стати одним з цих чоловіків, загиблих воїнів.

І мені раптом стало теж страшно і боляче, і зрозуміло, що моє звичне життя всі ці роки, з початку війни, залежало і залежить від тих, хто там, на Сході, на фронті, в паралельній від моєї реальності.

Ні, ті реальності не паралельні: вони обидві є різними гранями однієї реальності, в якій є місце всьому. Немає світла без темряви, зустрічей без розставань, народження без смерті.

Ось і моя зупинка. Я вийшов з метро і озирнувся: все на своїх місцях, але все здалося мені зовсім іншим.

Я сягнув цінність кожної дрібниці, багато з цих дрібниць я раніше не помічав. Як добре, що у мене є все - мій звичний світ!

Дякую вам, такі різні воїни східного фронту, за те, що я маю можливість жити в мирі, навчатися, мріяти, сміятися. Так хочеться, щоб ця війна скоріше скінчилася, щоб ви всі повернулися живими і знову звикли до життя без війни! Бо нічого в світі немає ціннішого за мир і людське життя!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/