Мені 83 роки. Я жила в місті Оріхів Запорізької області. Через постійні обстріли довелося виїхати до Запоріжжя. 

Я жила у власному будинку. Обстріли почалися в першу ніч війни. Було страшно одній, а потім звикла. Через кілька днів приблизно за п’ятсот метрів від будинку розірвався снаряд. Був такий гуркіт, що я аж підскочила на ліжку. 

Невдовзі зникли вода і газ. Я навіть не мала змоги приготувати їсти. У сусідки був колодязь. Син ходив до неї по воду. Згодом відключили світло. 

Телефон розрядився – я три дні не могла зв’язатися з рідними. Через відсутність електроенергії не працював насос, а без нього не вмикалося опалення – в будинку було дуже холодно. 

Зараз я разом з рідними живу в Запоріжжі. Ми підтримуємо одне одного. Росіяни продовжують бомбити Оріхів. Я знаю про це від знайомої, яка там залишилася. У місті вже більше половини будинків зруйновано. Немає води й газу. Час від часу електрикам вдається усунути пошкодження, але ненадовго. Я дуже хочу повернутися додому, але поки що це неможливо. 

Я залишила вдома собаку. Сусідка годує його й час від часу надсилає мені фото. Коли я їх бачу, не можу стримати сліз. Надіюся, що війна скоро закінчиться, і я поїду додому.