Мацько Дарина, 10 клас, Теслугівський ліцей Крупецької сільської ради Дубенського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мацько Зоя Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мама кладе мені бутерброди, які я часто не з'їдаю. Вдень за уроками та за насиченими перервами, інколи, зовсім не хочеться їсти. Звісно, випити кави та з'їсти булочку хочеться майже завжди. А от бутерброди... Думаю, колись я згадаю це. І ці бутерброди будуть для мене найсолодшими. Принаймні, так мені часто говорить мама. Але поки маємо те, що маємо... Нещодавно, проходячи повз торговельний центр, я побачила молодого чоловіка, який сидів біля входу. Це був якийсь незвичний безхатько. На ньому був брудний одяг.

Руки в нього теж були брудні, але обличчя... Обличчя було якесь надзвичайно світле. І мені захотілося дістати з рюкзака бутерброд і запропонувати йому.

Мені було ніяково. Я вагалася. Бо він не просив грошей. Просто сидів. І я хвилювалася, чи правильно він мене зрозуміє. Чи мій жест не образить його. Адже можливо, він зовсім не потребує цього... Можливо, він зовсім не безхатько. Просто людина в лахмітті... І як же мені бути?.. І все ж я наважилася. "Чи можу я запропонувати Вам бутерброд?" - звернулася  до незнайомця, несміло простягаючи свій "скарб". Він усміхнувся такою світлою посмішкою і відповів: "Дуже Вам дякую".

Його голос, манера, його світле обличчя видавало в ньому щось не схоже на інших безхатьків. Мені досі було ніяково, хоч моя ризикована спроба й видалася успішною. Тому я поспішила швиденько з ним попрощатися.

Цілу годину після цього я відчувала таке піднесення, таку радість, таке задоволення! Я тоді буквально фізично відчула, що означають слова: давати приємніше, ніж отримувати. Зробити приємність цьому чудернацькому незнайомцю було для мене дійсно величезною радістю.

За тиждень я проходила повз торговельний центр уже в іншій частині міста. І раптом зустріла того самого чоловіка в лахмітті. Цього разу бутерброди я з'їла. І якраз в той момент дуже пошкодувала про це. Але в мене було дещо оригінальне - мандарини. І одне яблуко. Звісно, голод тим він не сильно втамує, але натхнення від такого презенту точно отримає невимовне! Цього разу вже впевненіше я запропонувала йому ці чудові фрукти. Він знову дуже інтелігентно, таким вишуканим тоном подякував мені. У ту мить його голос звучав наче голос принца з фільму -казки "Три горішки для Попелюшки".

Цього разу я наважилася запитати, як його звати. Він відповів: "Руслан!". Запитала, чи він місцевий. Відповів, що ні - він із Соледара на Донеччині. Він приїхав сюди в 2022-му.

Більше я не наважилася нічого запитувати. Здається, я знову сказала більше, ніж потрібно, і знову зніяковіла. Тому швидко попрощалася і покрокувала далі. Втретє я зустріла Руслана ще за тиждень. Він привітно посміхнувся мені і сказав, що пам'ятає мої бутерброди. А я пообіцяла час від часу бувати тут і приносити для нього щось смачненьке. Він простягнув мені календарик, на якому було зображено його рідне місто - Соледар. Красиве і квітуче. Таким воно було до війни. Ця світлина дуже сильно вразила мене. В мене виступили сльози. Я більше не могла вимовити ні слова...

Лише сказала: "Дякую. До зустрічі!" І знову стрімголов кинулася у справах. Дорогою я плакала. Я "загуглила" інформацію про Соледар. Все це було дуже щемливо. Я не могла стримати сліз...

Нещодавно я змогла вибратися в місто після навчання. Але в той день було дуже холодно і накрапав дощик. Зрозуміло, того вечора Руслана біля торгівельного центру не було. Ну, куди в таку погоду! Я ще наївно зазирнула в саме приміщення ТРЦ. Можливо, він там? Але й там я його не побачила. Що ж, прийду наступного разу, коли буде гарна погода.

Весь час мене трохи мучило сумління. А можливо, якраз у цей дощ йому й потрібна була моя допомога.

Я ж могла прийти раніше. Відпроситися з уроку. Адже в негоду особливо хочеться їсти. Хоча, звісно, його ж пригощав ще хтось, крім мене, – інші люди, перехожі. Я заспокоювала себе цим. Але моя совість казала мені: то інші, а це ти. Я думала про те, що ніхто не попіклується про нього так, як я. І що він чекав саме на мене. І що я обіцяла, що прийду. Ну, зрозуміло, що дощ. І він, звісно, розумів, що в таку погоду я не прийду. Але ж я могла прийти вчора, позавчора.

Зрештою, я мала б подивитися прогноз погоди і спланувати нашу зустріч в інший день. Але я цього не зробила…

А чому я не взяла в нього номер? Ну, в нього ж може бути телефон. Простенький, звичайний. Напевно, в нього є такий телефон. Ну, не може, в наш час, людина жити без телефона. Навіть людина, яка перебуває в такій складній ситуації, як мій новий друг.

Усі ці питання, мої висновки та здогадки, дуже мучили мене. Адже я пам’ятаю слова: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили». А я вчинила якось безвідповідально!

Я сказала собі, що буквально завтра прийду на те місце, до того ТРЦ. Якщо його там не зустріну, піду до того іншого ТРЦ. Якщо не побачу його й там – ходитиму містом і шукатиму, поки не знайду. Тому що я маю провину. Я залишала його. А можливо, він мокнув під дощем і чекав мене, доки вже стало несила чекати…

Ця історія навчила мене бачити в людині людину. Навіть крізь лахміття. Крізь бруд на обличчі та руках.

А ще цінувати мир, який може лишитися лише на світлинах... Цього в жодному разі не можна допустити. А ще я подумала про стереотипи. Про часту  відсутність розуміння і співчуття до тих, хто поруч. Про нетолерантність. Як часто ми перебуваємо в полоні стереотипів. Як ми майстерно вішаємо ярлики тим, хто знаходиться поруч із нами: безхатько, п'яничка, прибиральниця, охоронець. Ми бачимо ярлик або функцію, а не людину.

А за кожним ярликом - доля людини. І ніхто не знає, що спричинило той стан, у якому людина перебуває в цю мить. І ніхто не знає, що буде з нею завтра.

Можливо, гидке каченя стане прекрасним лебедем. А можливо, так і залишиться гидким каченям, яке для когось буде красивішим за найкрасивіших птахів. Обидва варіанти - це нормальне явище. Бо в кожній людині - душа! І вона прекрасна! Звісно, якщо ми самі своїми гріхами не засмітимо її. А зовнішність - то просто грим, який наноситься і знімається дуже швидко. І нам невідомо, яка історія життя у цієї людини. Яка боротьба триває в її житті. Тож давайте будемо намагатися бачити в людині людину. Навіть крізь лахміття.