Валентина Матвіївна настраждалась від окупації. Їй боляче від того, що у похилому віці доводиться таке переживати

Я родом із шевченкового краю, з Черкащини. Сюди приїхала в 19 років. Мене направили на роботу. Усе життя працювала в Інгулецькій зрошувальній системі. Спочатку ми геодезією займалися, зйомку робили, наш інститут був у Києві. Це була перша в Європі зрошувальна система. Вода подавалася з насосної станції, було 400 кілометрів каналів до Миколаєва – на зрошення і для водопостачання міста. Було цікаво, і я рада, що там працювала.

Мені 83 роки. Маю родину. Донька окремо живе. У неї теж є донька та онучка. Син – інвалід другої групи - зі мною живе.

Якраз по нашій вулиці рухалися вороги цілими колонами. Вони стріляли. Було дуже важко. Води в нас не стало, світла - теж. Ми боялися засмітити каналізацію. Доводилося відро носити у вуличний туалет у сусідньому дворі.

Воду ми брали у джерелах. З їжею було погано – ми від Миколаєва відрізані були.

З Баштанки привозили хліб. Це було страхіття - мене ледь не задавили в черзі. Нам дуже важко було. Не знаю, чи знайдеться така людина, щоб це зупинила.

В день нашого звільнення десь перед п’ятою годиною ранку все загуло, російські танки почали відступати. З’явилися наші на машинах і на танках. Люди зустрічали їх з прапорами.

Шкода, що я народилася у війну, ще й помирати доведеться у війну. Хотілося спокійно піти. Я пам’ятаю уривки подій, коли мені було два з половиною роки. Пам’ятаю як німці в нас жили, і запах їхніх ароматних цигарок. Мене хтось вночі тримав на руках, коли на мотоциклах і в касках рухалися німці. І хтось сказав: «Війна».