Народилася я у липні 1941 року. Коли мені було два з половиною місяці, батька забрали на війну. Потім прийшло повідомлення, що він зник безвісти. Ми все життя прожили з мамою. Дуже бідували. Я рано почала працювати, потім вийшла заміж. Збудували дім із чоловіком. Маю трьох дітей. Одна дочка зараз живе в росії. Чоловік помер п’ять років тому. Діти далеко. Мені потроху допомагають сусіди. Я нікуди не виїжджала і виїжджати не збираюсь. Я у Лебедині народилася і прожила все життя. 

24 лютого я плакала. Мені було дуже страшно. Я ніколи не думала, що народилась у війну і закінчу життя у війну. 

Їжа в мене своя, я маю город. Із ліками були складнощі. Просила сусідку, щоб купила. А інша сусідка мені приносить продукти, скільки потрібно. Якось справляюся. 

Все це дуже боляче. Усі переживають. Дочка з Владивостоку сильно хвилюється, пропонує забрати мене. Зв’язок із нею поганий, весь час блокують. Син мені постійно телефонує, допомагає грошима. 

Я молю Бога за Україну. Постійно читаю молитву. За що вона постраждала – я взагалі не знаю. Ніколи не могла подумати, що росіяни на нас нападуть. А тепер вони як зомбовані: ми їх б’ємо, а вони лізуть. Як на мене, хай би в липні закінчилася війна. Я б цього хотіла.