Іван Федорович відправив родину за кордон, а сам залишився в Охтриці

Мені 64 роки. Я мешкаю в Охтирці. Нікуди не виїжджав.

Коли почалася війна, я був на робот, нас відпустили додому. Я йшов додому і біля церкви бачив колону російської техніки. Вона пройшла, а за нею їхали цивільні машини. Я вийшов на переїзд і почав дорогу перекривати, щоб не пустити людей. Хтось послухав, завернув, а ті, хто поїхав, потрапили під обстріл.  

У перший день війни зятю перебили руку, він був у лікарні. Потім його у Полтаву відправили. А дочка в мене з онуками була.

Я дуже переживав за старшу онучку. Вона в Харкові вчилася й почала  працювати. Поки ми її дочекалися! Знайомі поїхали, забрали й привезли.

Спочатку ми всі мешкали в дочки. Навіть смішно було: десять жінок і один я на всю хату. Найбільше я за онуків переживав. Ми їх відправили з Охтирки за кордон, і я заспокоївся. Ми спілкуємося, я допомагаю чим можу.

Я ніколи не думав, що вони нападуть. У мене така злість щодо росіян! Вони стільки горя принесли! Я не бачу онуків своїх, дітей. Це дуже тяжко. Я втратив друга під час бомбардування. Якраз я тільки з казарми вийшов, а він туди пішов. Я казав йому, щоб не ходив. Прилетіло. А ще хлопців втратив знайомих, ми в одному батальйоні були. Я бачив усі обстріли, про які потім розказували. Але я не можу залишити свою країну. Я буду тут.