Я жила в Маріуполі. Після початку війни почались вибухи. Я намагалась врятувати близьких і рідних. Місто захоплювали дуже швидко, була одна мета – вижити. Я бачила руйнування та пожежі. Продукти у мене були, бо були запаси. Я була в укритті в школі, туди їжу привозили волонтери. Люди допомагали один одному. 

Треба було рятували онуку, тому ми з дітьми вирішили виїжджати. Дорогою бачили чорним дим від згорілих будинків у місті. Їхали на свій страх і ризик. Дорога тривала повз берегову лінію. Я відчувала напругу, бо не знала, чого очікувати. 

Зараз я живу в Київській області. 

З собою я забрала кота, але не забрала велику собаку. Після влучання снаряда біля мого двору вона кудись вибігла і не повернулась. 

Про це мені сказали сусіди. 

Зараз я хочу знайти роботу, яка б мені подобалась. Мрію бути з родиною, бачити, як ростуть онуки. Дуже хочу повернутись у Маріуполь, побачити колег та сусідів. Сподіваюсь, місто, де мені було затишно та комфортно, відбудують після війни.