У Маріуполя я працювала директоркою Центра первинної медико-санітарної допомоги. Жила на лівому березі, тож обстріли у перші години війни почула відразу. Мій чоловік також медик. Ми відразу поїхали на роботу, аби надавати допомогу людям. Працювали до третього березня, а потім дістатися до роботи стало неможливо. Лікарі і медсестри приходили на роботу та чергували. Колеги просто виконували свій обов’язок. Я намагалась надавати допомогу постраждалим, які були в підвалах. Там було понад сто людей. Я залишалась вдома й сиділа у коридорі. 

Води, світла та газу у місті не було. Я набрала воду заздалегідь, потім зливала з батарей. Готувала їжу на багатті біля будинку.

Росіяни поступово наближались до моєї вулиці, тому я шістнадцятого березня з родиною виїхала. В одній машині була вся моя рідня. Ми дістались Бердянська, там прожили чотири доби, бо у місті не було бензину. Ми зняли однокімнатну квартиру та жили всі там. Спали на підлозі, бо нас було чотирнадцять чоловік. Коли бензин з’явився, ми поїхали до Запоріжжя. Потім - далі. 

Житла у мене немає, але я все одно хочу повернусь у рідне місто. Сподіваюсь, пацієнти на мене чекають.