Я не вірила, що Росія на нас нападе. У перший день війни у Лисичанську почались обстріли. У місті вимкнули всі комунікації, виживати було складно. Я з онукою ходила за гуманітарною допомогою. Коли стояли у черзі, почався обстріл. Волонтерів вбило відразу, а я стала біля дерева й накрила собою онуку. Навкруги все свистіло. Думала, ми не виживемо. 

Снаряди руйнували будинки у місті. Обстрілом поранило мою сусідку. Її відвезли до Бахмута. 

Мій чоловік захворів, тому я прийняла рішення виїжджати. Дорога була небезпечною. Мені було дуже страшно. Ми доїхали до Бахмута, а потім виїхали до Дніпра. Тут на нас чекали діти. Так у Дніпрі і залишаємось. 

Я дуже хвилююсь за життя дітей. Сподіваюсь,  що ми повернемось додому. Я знаю,  що у моїй квартирі хтось живе, але сподіваюсь на краще.