"Я надзвичайно пишаюсь ним… Мій батько – герой"

Назарчук Еліза Юріївна, 17 років, смт. Межова, Дніпропетровська область

Вчитель, що надихнув на написання есе: Животова Світлана Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Спросоння я, звісно, нічого не зрозуміла, моїм першим питанням було: «Як це? Чому у мене вихідний?». Тоді я зі здивуванням та непорозумінням встала з ліжка, вийшла з кімнати та побачила маму, яка сиділа на підлозі, плакала та складала речі у валізу. Далі я перевела погляд на увімкнений телевізор… Звернення нашого Президента Володимира Зеленського. Я почула такі слова: «Ми вводимо воєнний стан на всій території нашої держави». Мене охопив жах, страх та невідомість, у скронях почала пульсувати кров, а руки затремтіли…

Свіжий ковток повітря мені дала моя подруга, яка запропонувала плести маскувальні сітки для військових у неї вдома, щоб хоч якось допомогти. Спочатку нас збиралось дуже мало, зовсім не вистачало рук, майже не було матеріалів, лише одна рибальська сітка, котушка ниток та кілька клаптиків тканини. Але тоді, коли про нашу діяльність дізнались впливові люди нашого селища, то виділили нам районний клуб, там діло йшло вже швидше. Ми залучали до плетіння своїх однолітків, знайомих, а у мешканців селища просили тканину, яка б нам знадобилася в створенні сіток. Мене здивував неабиякий патріотизм та бажання допомогти моїх односельців. Усі брали участь, віддавали непотрібний одяг, сітки і також бралися за плетіння разом з нами. Я і моя команда били рекорди, найбільша сітка, яку ми сплели була близько п’ятнадцяти метрів завдовжки. Ми працювали постійно. Що дня, з ранку і до пізнього вечора. Співали патріотичні пісні, ділилися хвилюваннями один з одним та заводили нові знайомства, бо спільна проблема зближує людей. У нас усіх була одна мотивація - перемога України. А військові, яким ми передавали маскувальні сітки, сердечно дякували нам.

Але все змінилось 2 місяці тому, коли мій тато пішов на фронт. Від самого початку війни він говорив, що при нагоді візьме в руки автомат та буде обороняти свою батьківщину та нашу родину. Він вважав це своїм головним обов’язком, бо нашій країні потрібні сильні, відважні та доблесні воїни. На початку війни тато був у територіальній обороні нашого селища, та. зрештою, він прийняв виважене рішення, зібрав речі і поїхав боронити свою країну та мій спокійний сон. Наше прощання було дуже болючим, нам не хотілося його відпускати, але це сумні реалії життя всіх українців зараз…

Він, звісно, кожного дня телефонує нам, намагається як можна частіше виходити на зв'язок. Мені дуже незвично бачити його у військовій формі, коли ми розмовляємо, то я відчуваю ніби клубок в горлі, від якого не можу позбутися. Але спокій мені дають очі тата, в них я не бачу страху, лише впевненість у собі та у своїх діях. Я надзвичайно пишаюсь ним, і єдине моє бажання зараз, щоб він повернувся додому живим та неушкодженим… Мій батько – герой!

Нещодавно в мене був День народження. Довгоочікувані 17. Я загадала бажання всієї країни. Таке жадане, омріяне, і, здавалося б, недосяжне.

Хочу просто жити в мирі, на своїй землі, на своїй рідній, квітучій Україні. Вона в мене така тендітна, вишукана, але з іншого боку така незламна, сильна, непоборна. Ми обов’язково вистоїмо, вигриземо зубами нашу перемогу. Кажуть, якщо розповіси бажання – не збудеться, але я точно знаю: збудеться! Неодмінно збудеться! Слава Україні!