В перший день війни я була на роботі - не розуміла, що мені робити. Люди почали виїжджати. Потім не стало води і світла. Моєму онуку потрібні були ліки, а аптеки були закриті. Було дуже тяжко дістати медикаменти. Село обстрілювали дуже сильно. Син привіз до мене онуків та переселенців з села, де він жив. У мене гарний підвал, тож можна було ховатись від обстрілів. Так всі разом і сиділи під час бомбардувань. Коли ранило людей в селі, я з сином і чоловіком надавала першу допомогу.

Було дуже багато постраждалих місцевих. Потім син з родиною виїхав, а я з чоловіком залишилась в селі. 

Мені дуже страшно було ходити по вулиці, бо часто нас накривали касетними боєприпасами. Я намагалась ще і працювати. Не знаю, як я це змогла. Сподіваюсь, що скоро війна закінчиться. Дуже хочу, щоб військових цінували та вшановували, бо вони – справжні герої.