Ганна Іванівна перед війною поховала чоловіка-інваліда, тому змогла виїхати разом зі своїм хазяйством подалі від російського кордону, коли її село почали обстрілювати 

Мені 74 роки. Я проживала в Сумах, а коли пішла на пенсію, переїхала в село Соляники Білопільського району. Була там, доки мене не вигнала війна.

24 лютого була в селі. Чула, як гупало. Так і зрозуміла, що почалася війна. Потім метрів за двісті від нашої хати розірвався снаряд. Я бігала, плакала, не знала, що мені робити.

Наше село десь кілометрів за сім від росії. Поки йшли активні бойові дії, то нас не чіпали. А потім - почалося. Вони стали обстрілювати наші прикордонні території. Потім мене хлопці вивезли в інше село. Тепер я тут. У мене кури, собака. Чекаю, щоб закінчилася війна, і плачу, бо вона нікому не потрібна. Сильно погіршився зір. Я вже на одне око не бачу. На операцію не йду. Усе одно нічого не приживеться через постійні нерви. 

Мене син вивіз. Труднощів не було, тільки багато блокпостів. Вивезли, курей, собак, котів. Туди я більше не їздила. 

Не тільки моє село розбили, а й сусідні. Мій брат теж виїхав. Усе покинув: і курей, і кролів. Теж тікав від обстрілів. Люди все полишали і їхали.

Поряд - прикордонна зона. Нам возили хліб і роздавали. Я поховала чоловіка у 2021 році, а наступного року почалася війна. Я не знаю, що б я з ним зараз робила. Він був не ходячий.

Ця війна клята! Мені шкода дітей. Ні за що ні про що вони гинуть, бідні. Щодня ховають. А скільки інвалідів! Війна – це дуже тяжко. Ми стоїмо за свою землю. А за що ті дурні гинуть? За що удобрюють нашу землю? Роззброїли нас і напали. Хіба це нормально? Його вся Україна, весь свят прокляв, бо таке наробив. 

Я думаю, що вона влітку закінчиться, не затягнеться надовго. Ми віримо в Зеленського. Буде все добре.