Діти та онуки Тетяни Дмитрівни роз’їхались з Охтирки – там зараз небезпечно
Я з Охтирки. Коли розпочалася війна, сюди стільки ракет полетіло! Росіяни все розбомбили, і нам добряче дісталося. Моя квартира вся побита: і двері, і вікна, і стеля, і балкон. Я вікна купила, просила людей, щоб поставили.
Тут так було гучно! Я виїжджала з донькою і онуками, бо бігати у підвал не могла. Донька потім до Польщі поїхала, а я була в Полтаві як переселенка. Син теж виїжджав, він вже в поважному віці – служив в армії, і в Чорнобилі був.
Зараз я вже вдома.
Квартиру мені відремонтували - добрі люди допомагали грошима.
Мій чоловік рано помер, йому було лише 50 років. Ми тоді тільки заїхали у квартиру. Я вже сама її до ладу доводила. А потім - ось так розбомбили.
Я інвалід другої групи. Мені ліків багато потрібно. Я в Полтаві купувала, ще й в Охтирку привезла з собою. Сусідка мені допомагає - купує то хліб, то ліки. Світло в нас є, але з перебоями. Дітки мої хочуть додому повернутися, але поки що бояться, бо тут шумно. А я страждаю за ними - хотілося б, звичайно, щоб вони були поряд. Та й поміч мені була б хоч якась. Але нічого, головне – щоб живі та здорові були.
Війна уже повинна закінчитися, але здається, що триватиме ще. Окупанти все лізуть і лізуть. Я навіть із сестрою посварилася, вона живе в Луганську. Я питала в неї: «Чому путін сюди лізе? Чому прийшов до нас і забирає наше? Росіяни що, працювати не хочуть? Нам теж важко, але ми працюємо». Так хочеться, щоб ця війна закінчилася! Ми ж на своїй землі.
Мрію з онучатами зустрітися. Вони вже дорослі, вчаться в технікумі. Хочу доживати свою старість із дітками, онуками. Я вірю, що Україна обов’язково переможе!
