Зараз я мешкаю в Чорноморську. Додому періодично приїжджаємо з чоловіком, намагаємося щось ремонтувати, бо є пошкодження. Але страшно щось планувати, бо прилітає і в Чорноморськ, і в Одеса.

Перший день війни я пам’ятаю дуже добре. Брат жив у Миколаїв. Близько пів на п’яту ранку він подзвонив і сказав, що місто бомблять. Так я й дізналася, що почалася війна. Це був шок. Я тоді ще лежала після ДТП з поламаною ногою. 

Найстрашніше було усвідомити, що почалася війна, а мій син уже служив в армії. На другий день він подзвонив і сказав, що їхню частину розбомбили.

Ми намагалися виїхати. Це було дуже важко. Ми виїжджали разом із сестрою та братом, у них по двоє-троє маленьких дітей. Нас перевозили з одного села в інше, потім до Кривий Ріг. Звідти мали сідати на поїзд, людей було дуже багато, стояв страшний натовп. Потім нас вивезли до Львів, але й там почалися обстріли. Зі Львова автобусом ми потрапили до Польща.

У Польщі ми пробули кілька місяців. Там було спокійно, але всі думки були вдома. Тому в березні вирішили повернутися. Вдома краще, на своїй землі, навіть якщо страшно.

Найбільше шокують моменти, коли над головою летять ракети. Коли чуєш вибухи й бачиш це на власні очі, стає по-справжньому страшно.

Молишся, щоб не влучило у твій дім, у район, де живеш. Радієш уже тому, що ракета пролетіла повз.

Війна дуже змінила нашу родину. Чоловік із першого дня пішов служити. Зараз він поранений і перебуває вдома. Молодший син, 25 років, підписав контракт на три роки і теж іде на війну. У мене троє чоловіків воюють. Це найстрашніше для матері й дружини.

Я мрію тільки про одне, щоб настав мир і якнайшвидше закінчилася війна. Щоб усі були живі й здорові. Щоб мої діти повернулися додому, і не тільки мої, а всі чоловіки, брати й сини. Вірю, що все відбудуємо. Головне, щоб закінчилася війна.