Я почула перші вибухи рано-вранці. Було дуже тривожно. Я розуміла, що це початок чогось жахливого, але було сподівання, що скоро все скінчиться. 

Були труднощі з водою і продуктами. Ми не могли виїхати. Я перебувала в реабілітаційному центрі. Ми намагались знайти продукти і дрова. Хвилювались, щоб не потрапити під снаряди - вони неподалік від нас вибухали. Ходили по воду під обстрілами. 

Шокувало те, що на моїх очах військові застрелили чоловіка, який вийшов у комендантську годину. 

Я не хотіла виїжджати з Маріуполя. Там у мене досі перебуває молодша семирічна донька, а старша виїхала до росії. 

18 березня мені вдалося евакуюватися з міста. На блокпостах довго тримали нашу машину, але в цілому виїзд відбувся нормально. 

Я перебуваю на території України, а мої маленькі діти перебувають на підконтрольній території "днр". Я майже дев'ять місяців їх не бачила.

Я зараз живу у Запоріжжі при церкві. Хочу поїхати до Маріуполя і забрати хоча б молодшу доньку. Вона там перебуває з моєю колишньою свекрухою. Намагаюсь знайти волонтерів, які мені допоможуть забрати дітей. 

Коли будуть діти поряд, буду набагато спокійнішою. Зараз за них дуже переймаюсь.

Думаю, війна закінчиться наступного року навесні. Своє майбутнє бачу в процвітаючій Україні.