Дмитро пережив перехресні обстріли і бачив, як снаряди втрапили біля його будинку. Залишатися дома стало небезпечно – і чоловік виїхав на вільну територію України. Але він не втрачає надії повернутися додому.

Війна – це частина мого життя, так сталось. 2 серпня 2014 року, коли були сильні обстріли, ми вирішили виїхати з Луганська. Діти вже раніше виїхали, а ми трималися, бо не було на кого залишити наш будинок.

 Міст вже був захоплений. «Гради» літали над моїм будинком. Вночі були вибухи, але не перед очима, десь далеко. Коли я виїхав до своїх знайомих в Тернопіль на автомобілі, думав що все закінчиться до вересня.

Я не вірив, що це надовго, а потім зрозумів, що все серйозно.  Я спершу думав, що побуянять і все. І коли я виїхав, тоді почалась війна, котел Іловайський. До того були тільки локальні бої, звільнили Слов’янськ, Лисичанськ.

Найбільш запам’яталося, коли прилетіла міна вночі, поряд із моїм будинком. Ми проснулись, злякалися.

Я поїхав на Тернопільщину, там ми були до 1 вересня. Потім поїхав у Київ. Спочатку просто чекав, що все закінчиться, але коли все затягнулося, я зрозумів, що треба щось робити. Жив пів року у Запоріжжі, там працював. Потім допомагав на виборах одному хлопцю у Сумській області. Потім переїхав до Харкова і залишився там.

В Луганську у мене залишився будинок і дві квартири, я нічого не продавав. Я буду триматися, поки не зроблю остаточний вибір, де буду жити. Зараз я тимчасово живу у Харкові. Але я не бачу себе тут.

Я в один момент залишився без нічого. Мій будинок, мій бізнес, моя репутація, зв’язки вмить стали не потрібні.

Знаю, що всі біди відкривають нові можливості. Можливості треба використовувати. Живу в Харкові в нормальних умовах. Маю дуже багато знайомих, які втратили рідних, були поранені.

Розповідали, що хтось був поранений, закатований, в когось була поранена дитина. Тому я думаю, що дуже вдало пройшов цей шлях – не поранений, не вбитий, навіть в мій будинок нічого не влучило. Поруч і міни попадали в будинки, і снаряди. У мене все нормально.